Ізольда кивнула, проте Анатолю здалося, що вона зробила це через бажання вірити йому, а не тому, що він її переконав.
— Ти й досі гадаєш, що ми житимемо саме тут? Не будемо губитися в багатоликому Парижі, де заховатися так легко? — спитала вона.
Анатоль пригадав, якою пригніченою ставала Ізольда щоразу, коли вони поверталися до міста. Кожного разу вона була немовби тінь, слабкою подобою самої себе. Кожен запах, кожен звук і кожен краєвид нагадував їй про короткий зв’язок із Константом. Анатоль не хотів для них такого життя й не сумнівався, що вона теж цього не хотіла.
— Так. Якщо в нас усе вийде, то, гадаю, ми маємо осісти тут, у цьому маєтку. — Він замовк і ніжно торкнувся долонею злегка припухлого живота Ізольди. — Особливо, коли твої сподівання справдяться. — Анатоль поглянув на неї очима, сповненими гордощів. — Я й досі не можу повірити, що стану батьком.
— Це лише перші дні, — ніжно мовила вона. — Початкова стадія. Утім, не думаю, що я помиляюсь.
Ізольда накрила його руку своєю, і якийсь час вони лежали мовчки.
— Ти не боїшся, що ми поплатимося за своє нахабство тоді, у березні? — прошепотіла вона.
Анатоль насумрився, не розуміючи, куди хилить Ізольда.
— Я про клініку. Коли ми вдали, буцімто мені потрібно… конче потрібно перервати вагітність.
— Аніскілечки, — твердо відповів Анатоль.
Ізольда замовкла.
— Пообіцяй мені, що твоє рішення не повертатися до Парижа не має жодного стосунку до Константа, — нарешті сказала вона. — Париж є твоєю домівкою, Анатолю. Невже ти хочеш покинути її назавжди?
Анатоль загасив цигарку та провів пальцями по своєму густому темному волоссю.
— Ми вже достатньо про це говорили, — відповів він. — Але якщо ти почуватимешся спокійніше, коли я знову дам тобі таку обіцянку, то скажу тобі ще раз, що, на моє переконання, Домен де ля Кад є для нас найбільш підходящою домівкою. — І він перехрестив свої голі груди. — До Константа це не має жодного стосунку. І до Парижа теж. Тут ми зможемо жити тихо, скромно й поволі завойовувати належне місце серед місцевої громади.
— А як же Леоні?
— Сподіваюся, вона також із нами житиме.
Ізольда замовкла. Анатоль відчув, як напружилось її тіло, наче приготувавшись до втечі.
— Чому він і досі має над тобою таку владу?
Жінка відвела очі, і він одразу ж пожалкував, що висловився так відверто. Анатоль знав, що Ізольда прекрасно усвідомлювала, наскільки гнітить його те, що вона й досі часто згадує про Константа. У перші дні їхнього знайомства він казав їй про те, що відчуває себе неповноцінним через те, що вона досі боїться того Константа. Наче він, Анатоль, недостатньо привабливий і сильний мужчина, щоб витіснити з її свідомості привидів минулого. Він не став приховувати свого роздратування.
Анатоль знав, що Ізольда просто вирішила мовчати. Ні, згадки про зазнані страждання не стали менше переслідувати її. Тепер Анатоль збагнув, що спогади про наругу вивітрюються набагато довше, ніж зникають її фізичні свідчення. Проте він і досі не міг збагнути, чому Ізольда була такою присоромленою. Не раз вона намагалася пояснити йому, якою приниженою почувалася через знущання, котрим піддавав її Констант. Як їй було страшенно соромно за свої почуття, за те, що вона обманулася настільки, що їй здалося, наче вона покохала цього страшного чоловіка.
У хвилини зневіри й пригніченості Анатоль побоювався, що Ізольда переконала себе, нібито позбулася права на щастя в майбутньому через одну свою мимовільну, однак украй болісну помилку. І його засмучувало, що, попри його завіряння та надзвичайні заходи, яких вони вжили, щоб уникнути Константових переслідувань — навіть улаштували виставу на цвинтарі Монмартр, — Ізольда й досі відчувала навислу над нею загрозу.
— Якби Констант шукав нас, то ми про це вже дізнались би. У перші місяці цього року він і не намагався приховувати свої лихі наміри, Ізольдо. — Анатоль помовчав. — Він узагалі знає твоє справжнє прізвище?
— Ні, не знає. Нас познайомили в помешканні одного спільного приятеля, де досить було називати одне одного на ймення.
— А він знав, що ти заміжня?
Ізольда кивнула.
— Він знав, що я маю чоловіка в провінції, котрий, у загальноприйнятих рамках пристойності, толерантно ставився до моєї потреби в певній мірі незалежності за тієї умови, що я буду обачливою. Коли я сказала йому, що поїду, то послалася на необхідність повернутися до свого чоловіка.