Вона здригнулась, і Анатоль збагнув, що Ізольда пригадала ту ніч, коли Віктор її ледь не вбив.
— Констант ніколи не був знайомий із Ляскомбом, так? — спитав він із притиском. — Так чи ні?
— Вони не знали один одного.
— І він не знав жодних адрес, ніяких знайомих — лишень оту квартиру на вулиці Фейдо?
— Ні, не знав, — підтвердила Ізольда. — Принаймні від мене.
— Що ж, — мовив Анатоль таким тоном, наче він довів те, що бажав довести. — Від часу похорону на цвинтарі Монмартр минуло шість місяців, так? Так. І відтоді нічого не порушило наш спокій.
— Нічого, окрім нападу на тебе в Пасаж де Панорама.
Анатоль насупив брови.
— Той інцидент узагалі не мав жодного стосунку до Константа, — швидко відказав він, наче переконуючи сам себе.
— Проте в тебе відібрали тільки годинник твого батька, — заперечила Ізольда. — Хіба ж грабіжники залишають своїй жертві гаманець, набитий франками?
— Просто я опинився там, де не слід, і тоді, коли не слід, — відповів Анатоль. — От і все.
Він нахилився й погладив її по щоці.
— Відтоді як ми прибули до Домен де ля Кад, я завжди був насторожі, Ізольдо. І відтоді я нічого не чув і нічого не бачив. Нічого, що могло б викликати щонайменше занепокоєння. Ніхто про нас не розпитував у містечку. Біля маєтку не було помічено жодного незнайомця.
Ізольда зітхнула.
— А тебе не турбує, що від Маргарити ще не надійшло жодної звістки?
Анатоль насумрився.
— Мушу визнати, турбує. Мені не хотілося писати листів після всіх отих заходів безпеки, до яких нам довелось удатися, щоб приховати наше місцезнаходження. Я можу лише припустити, що вона надміру зайнята Дюпоном.
Ізольда посміхнулася, зачувши в його голосі погано приховану неприязнь.
— Його провина полягає лише в тому, що він кохає твою матір, — ласкаво докорила вона йому.
— Тоді чому ж він із нею не одружується? — спитав Анатоль тоном різкішим, аніж сподівався.
— Ти прекрасно знаєш, чому, — заспокійливо відповіла Ізольда. — Тому що вона — удова комунара. Генерал Дюпон не та людина, котра йтиме проти правил та умовностей.
Анатоль кивнув, зітхнувши.
— Проста істина полягає в тому, що з ним вона начебто «при ділі» і, попри всю мою антипатію до цього чоловіка, бережи його Господь, я менше турбуюся за матусю тоді, коли знаю, що вона в його товаристві в Марні, аніж тоді, коли вона в Парижі сама.
Узявши зі стільця біля ліжка свій пеньюар, Ізольда накинула його на плечі.
В очах Анатоля промайнула турбота.
— Тобі холодно?
— Та трохи.
— Може, тобі щось принести?
Ізольда поклала свою руку на його.
— Не треба, усе гаразд.
— Однак у твоєму стані тобі слід…
Ізольда посміхнулася.
— Я ж не хвора, Анатолю, — сказала вона жартівливим тоном. — Мій стан, як ти висловився, є цілком природним. Будь ласка, не переймайся ти так. — Посмішка зникла з її обличчя. — Утім, із родинного погляду, я й досі вважаю, що нам слід відкрити Леоні справжню причину нашого візиту до Каркасона. Розкажи їй про наші наміри.
Анатоль пригладив рукою своє волосся.
— А я дотримуюся тієї думки, що нам слід поговорити з нею лише після цієї події.
Він підкурив іще одну цигарку. Білі пасма диму, схожі на якийсь напис, повисли в повітрі.
— Невже ти й справді гадаєш, що Леоні простить тобі, що ти так довго тримав її в невіданні, Анатолю? — спитала Ізольда. І додала після невеличкої паузи: — Простить нас?
— Ти любиш її, еге ж? — сказав він. — Я дуже з цього радий.
Ізольда кивнула.
— Саме тому я й проти того, щоб і далі її дурити.
Анатоль зробив глибоку затяжку.
— Вона зрозуміє, що ми вважали це надто великим тягарем для неї — казати про наші плани заздалегідь.
— Я так не думаю. Гадаю, Леоні піде на все заради тебе й погодиться з усім, про що ти їй довірливо розповіси. Проте… — Ізольда злегка стенула плечима. — Проте якщо вона відчує себе обдуреною, відчує — і матиме рацію, — що ми їй не довіряємо, то поведеться так, що і ми, і вона про це згодом дуже пошкодуємо.
— Ти про що?
Ізольда взяла його за руку.
— Вона не дитина, Анатолю. Уже не дитина.
— Та їй лише сімнадцять! — заперечив він.
— Леоні вже ревнує тебе до мене, — тихо сказала жінка.
— Дурниці.
— Як по-твоєму, що вона відчує, коли дізнається, що ти — ми — її обдурили?
— Це не питання обману, — відказав Анатоль. — Це питання обережності й обачливості. Що менше людей знатимуть про наші наміри, то краще.