Леоні побачила, що рівень води в річці є дуже високим. Місцями вода сягала берега та хлюпалась об камінні фундаменти каплиці Сен-Вінсент-де-Пол і шпитальних споруд. Дівчина не мала наміру не слухатись Анатоля, проте ноги наче самі поволі вивели її на пологий схил мосту, що перетинав річку низкою кам’яних арок.
Іще кілька кроків — і я повернусь.
Протилежний берег був здебільшого порослий деревами. З-за їхніх вершечків виглядали водяні млини, пласкі дахи виноробень, а також текстильні майстерні з прядильним станками. Цей пейзаж видався Леоні навдивовижу сільським, наче то був залишок іншого, стародавнішого світу.
Вона глянула вгору й побачила кам’яного Христа на розп’ятті, розміщеному на центральному мостовому бику. А ще вона помітила в невисокій стіні невеличку нішу, де перехожі можуть перепочити або перечекати, поки мостом проїде екіпаж чи ломовий віз.
Леоні зробила ще один крок, потім — іще один, і так поволі перейшла з безпечної Бастиди до романтичного Сіте.
РОЗДІЛ 57
Анатоль та Ізольда стояли перед вівтарем.
Протягом години всі документи було підписано. Після затримок, що сталися влітку, нарешті було оголошено умови заповіту Жуля Ляскомба.
Свій маєток померлий заповідав власній дружині на час її життя. За якоюсь примхою долі він виявив бажання, щоб у тому випадку, коли його Дружина знову вийде заміж, маєтність відійшла до племінника, сина його зведеної сестри Маргарити Верньє.
Коли правник зачитав умови заповіту своїм сухим і скрипучим голосом, Анатоль не відразу збагнув, що цей документ стосується саме його. Він ледь стримався, щоб не розсміятися. Хоч так, хоч сяк, а Домен де ля Кадусе одно належатиме їм з Ізольдою.
Тепер, півгодини потому, коли вони стояли в маленькій єзуїтській церковці, а священик промовляв завершальні слова короткої церемонії, що зробила їх чоловіком і дружиною, Анатоль узяв Ізольду за руки.
— Нарешті, мадам Верньє, — прошепотів він. — Enfin, моя кохана.
Свідки, випадкові люди, запрошені похапцем з вулиці, посміхалися, забачивши такий безпосередній та щирий прояв почуттів, і жалкували, що вінчання минулося так скромно.
Під звуки дзвонів Анатоль та Ізольда вийшли на вулицю. І відразу ж почули гуркіт грому. Бажаючи провести перші години свого подружнього життя на самоті — і гадаючи, що Маріета з Леоні на час їхнього повернення вже чекатимуть їх у готелі, — вони побігли, ховаючись від негода, по вулиці й заскочили до першого-ліпшого закладу, який їм трапився.
Анатоль замовив пляшку «Кристалу» — найдорожчого шампанського, яке було в меню. Вони обмінялися подарунками. Анатоль подарував Ізольді срібний медальйон з її мініатюрним портретом з одного боку, і своїм — із протилежного. Вона ж подарувала йому позолочений годинник з вигравійованими ініціалами навзамін відібраного нападниками в Пасаж де Панорама.
Упродовж наступної години вони пили й розмовляли, утішаючись товариством одне одного, а тим часом у грубі дзеркальні вікна вдарили перші краплі зливи.
РОЗДІЛ 58
Зійшовши з містка, Леоні на мить стривожилась і розгубилася. Вона вже не могла дурити сама себе, вдаючи, що чинить усупереч настановам Анатоля. Проте вона відразу ж викинула цю думку з голови, обернувшись же, побачила, як над Бастидою скупчуються чорні грозові хмари.
У такий час, переконувала вона себе, буде безпечніше лишитись на протилежному боці річки, подалі від епіцентру негоди. З іншого боку, їй таки доведеться повертатися до Нижнього міста якомога скоріше. Однак шукачка пригод і дослідниця не могла просто так полишити своє починання тільки тому, що їй це заборонив брат.
Квартал Тріваль виявився набагато гнітючішим та злиденнішим, аніж вона собі уявляла. Усі дітлахи ходили тут босоніж. Скраю дороги сидів жебрак із білуватими невидющими очима. Він кутався в якесь дрантя, кольором схоже на мокру бруківку. Коли Леоні проходила повз нього, він простягнув бруднющу руку з такою самою бруднющою чашкою, просячи милостиню. Вона кинула в чашку монетку й обережно рушила далі по нерівній брукованій вулиці з непоказними будинками. Віконниці на більшості з них були в жалюгідному стані, і на них облущувалась фарба, «Пеоні поморщила носа. На занедбаній вулиці смерділо нечистотами.
Мабуть, у самому Сіте краще.
Дорога поволі йшла вгору. Незабаром будинки скінчились, і вона опинилася на відкритій місцевості, на початку зеленої алеї, що вела безпосередньо до Сіте. Ліворуч, над старими й занедбаними кам’яними сходами, Леоні побачила масивні дерев’яні двері, що сиділи глибоко в товстелезній старовинній стіні. Облуплена й вицвіла від негоди вивіска вказувала, що тут розташовано жіночий монастир капуцинів.