Леоні відчула, як він опустив руки й при цьому злегка торкнувся її талії. Вона спромоглася лише ствердно кивнути: емоції настільки переповнювали її, що дівчині відібрало дар мови.
Якась жінка, що сиділа на підлозі в боковому проході в золотавій тіні вмонтованого в стіну релікварію, заспівала колискову; щоб угамувати своє вертляве немовля.
Зрадівши можливості відволіктися, Леоні обернулась і подивилась на неї.
Слова колискової попливли в повітрі й долетіли до нефа, де стояли Леоні та Віктор.
— У простих речах є багато привабливості, — зауважив він.
— Це провансальська мова, — сказала Леоні, бажаючи справити враження. — Слуги вдома розмовляють нею тоді, коли гадають, що їх ніхто не чує.
Вона одразу ж відчула, як загострилась увага її співбесідника.
— Удома? — перепитав він. — Даруйте, але, судячи з вашого одягу та манери триматися я б сказав, що ви подорожуєте в цих краях. Мені ви здались істинною парижанкою.
Леоні посміхнулась, утішена компліментом.
— Знову ваша проникливість робить вам честь, мосьє Констант. Ми з братом справді приїхали до Лангедоку в гості. Насправді ж ми мешкаємо у восьмому окрузі Парижа неподалік вокзалу Сен-Лазар. Вам знайомий той квартал?
— На жаль, тільки з полотен мосьє Мане.
— З вікон нашої вітальні видно Європейську площу, — сказала Леоні. — Якби ви знали той район, то змогли б чітко уявити, де саме розташоване наше помешкання.
Констант із жалем знизав плечима.
— У такому разі чи не буде великим нахабством з мого боку спитати, а що привело вас до Лангедоку? Бо туристичний сезон уже скінчився.
— Ми приїхали сюди на місяць погостювати в родички, нашої тітки.
Констант удавано поморщився.
— Прийміть мої співчуття, — сказав він.
Леоні не відразу здогадалася, що він жартує.
— О, Ізольда зовсім не така тітка, як можна було подумати. Не якась там пропахла нафталіном матрона. Вона — вродлива й молода й, до речі, також парижанка.
Дівчина помітила, як при цих словах щось промайнуло в очах Константа. Щось схоже на задоволення, навіть на захват. Вона зашарілася, подумавши, що він, вочевидь, має від їхнього флірту не менше задоволення, ніж вона сама.
Це ж зовсім безневинно.
Поклавши руку на серце, Констант поштиво вклонився.
— Визнаю свою помилку, — сказав він.
— Вибачаю вам, — грайливо відповіла Леоні.
— А ця ваша тітка, — спитав він начебто між іншим, — ця вродлива й чарівна Ізольда, яка раніше мешкала в Парижі, — вона зараз постійно мешкає в Каркасоні?
Леоні похитала головою.
— Ні. Ми приїхали сюди на кілька днів. Моя тітонька має тут якісь справи, пов’язані з успадкуванням маєтку її покійного чоловіка. Сьогодні ввечері ми збираємося на концерт.
Констант кивнув головою.
— Каркасон — чарівне місто. Воно стало значно привабливішим за останні десять років. Тут з’явилося багато прекрасних ресторанів і крамниць, а також готелів. — Він зробив паузу. — Чи, може, ви поселились у приватному пансіоні?
Леоні розсміялася.
— Ми приїхали сюди лише на кілька днів, мосьє Констант. І нам цілком вистачить для цього готелю «Сен-Вінсент».
Двері церкви розчинились, і всередину ввірвався холодний вітер. То ввійшли ще якісь люди, що рятувалися від негоди. Леоні затремтіла, відчуваючи холод мокрих спідниць, які прилипли до її тіла.
— Вас лякає буря? — поспішно спитав Констант.
— Зовсім ні, — відповіла вона, втішена його турботою. — Маєток моєї тітки розташований високо в горах. За останні два тижні в нас бували бурі, значно сильніші за цю, — із громом та блискавками.
— Отже, ви мешкаєте неподалік Каркасона?
— Так, на південь від Ліму, в От Валлє. Поблизу курортного містечка Рен-ле-Бен. — Вона усміхнулась і поглянула на співбесідника. — Ви знаєте, де це?
— На жаль, ні, — відповів Констант. — Утім, мушу визнати, що той район останнім часом дуже мене цікавить. Можливо, у недалекому майбутньому мені доведеться туди з’їздити.
Леоні знову спалахнула рум’янцем.
— Там досить самотньо, проте сільські краєвиди просто прекрасні.
— А чи є в Рен-ле-Бені світське товариство?
Леоні розсміялася.
— Мабуть, нема. Однак ми цілком задоволені нашим тихим життям. У мого брата в Парижі багато роботи. І ми приїхали сюди, щоб відпочити.