Глянувши на табличку, Леоні пересвідчилася, що потрапила на вулицю Куртежер, а не на Кур’єр Маж, як розраховувала.
Тепер вона й справді загубилася. Вона витягла план міста з кишені, але він розмок і розпався в неї в руках. Фарба попливла, і назви вулиць прочитати було неможливо. Леоні звернула спочатку праворуч, потім ліворуч, видивляючись хоч якусь відому їй прикметну рису довколишнього міського пейзажу, але двері та віконниці в усіх крамницях були позакривані проти негоди, і тому вузенькі вулички Бастиди виглядали тепер цілком однаковими. Кілька разів Леоні збилася з дороги, і минула, напевно, іще година, перш аніж вона примудрилась помітити церкву Сен-Вінсент, а вже від неї потрапити на Рю дю Порт до їхнього готелю. Коли вона злетіла сходами через парадний вхід, церковні дзвони вдарили шосту.
Притьмом ускочивши у вестибюль, Леоні, не зупиняючись, побігла далі, сподіваючись до неминучої зустрічі з братом спочатку дістатися своєї кімнати й перевдягнутись. Утім, Анатоль уже чекав на неї біля реєстратури, нервово походжаючи туди-сюди й покурюючи цигарку. Уздрівши його, Леоні завмерла наче вкопана. Побачивши її, Анатоль кинувся через залу, схопив її за плечі та щосили трусонув.
— Де ти, в біса, була?! — загорлав він. — Я ледь не збожеволів!
Від страху перед братовим гнівом вона заклякла на місці.
— Ну?! Тебе питаю!
— Ви… вибач мені. Я заблукала, потрапила в бурю й намокла.
— Не дури мене, Леоні! — заволав Анатоль. — Я ж чітко й недвозначно заборонив тобі гуляти самій! Ти ж спекалась Маріети під якимось сміховинним надуманим приводом, і кудись ізникла. Де ти, в біса, була? Кажи, чорт тебе забирай!
Леоні витріщилась на нього, не вірячи своїм вухам. Він іще ніколи її не лаяв. Жодного разу. Ніколи.
— З тобою могло статися все, що завгодно! Молода дівчина, сама, та ще й у незнайомому місті! Усе, що завгодно!
Леоні зиркнула на хазяїна готелю, котрий прислухався до розмови з неприхованою цікавістю.
— Анатолю, будь ласка, — пошепки сказала вона. — Я тобі все поясню. Ходімо кудись в інше місце. До нашої кімнати, і я…
— Ти що, не послухалась мене й вийшла за межі Бастиди? — Він знову струснув її. — Ну?! Кажи!
— Ні, не виходила, — збрехала дівчина, надто налякана, щоб сказати правду. — Я гуляла на площі Ґамбета й милувалася чудовою архітектурою Бастиди. Так, я дійсно послала Маріету за парасолькою — каюся, мені не слід було цього робити, — але коли почався дощ, мені здалося, що краще десь сховатись, аніж залишатися на вулиці. Маріета говорила тобі, що ми ходили на Кур’єр Маж шукати тебе?
Обличчя Анатоля спохмурніло ще дужче.
— Вона мені цього не говорила, — коротко відказав він. — А ти нас бачила?
— Ні, я…
Проте Анатоль знову розходився.
— Навіть якщо це й так, дощ скінчився більше як годину тому. Ми домовилися зустрітись о пів на шосту. Чи воно вже вилетіло в тебе з голови?
— Ні, я про все пам’ятаю…
— У цьому місті просто неможливо переплутати час. Тут тебе на кожному кроці переслідують дзвони. Не бреши мені, Леоні! І не придурюйся, ніби ти не знала часу, я однаково тобі не повірю.
— А я й не збиралася цим виправдовуватись, — сказала вона тоненьким від страху голосочком.
— Де ти ховалася від дощу? — напосідав Анатоль.
— У церкві, — похапливо відповіла Леоні.
— У якій церкві? Де?
— Я не знаю, — перелякано пробелькотіла вона. — Десь поблизу річки.
Анатоль ухопив її за рукав.
— Скажи мені правду, Леоні. Ти ходила через річку до Сіте?!
— Та церква не в Сіте! — вигукнула вона ображеним тоном і розплакалася, через що образилась на брата ще більше. — Відпусти мене, Анатолю, ти робиш мені боляче.
— Хтось до тебе чіплявся? Ніхто не завдав тобі шкоди?
— Ти ж бачиш, що не чіплявся й не завдав, — відрубала Леоні, намагаючись висмикнути руку.
Брат глянув на неї з такою люттю в очах, до якої вона ніколи не доводила його раніше. Її холодні пальці слизнули в кишеню, де вона поклала візитівку мосьє Константа.
Якщо він зараз її знайде…
Анатоль на крок відступив від неї.
— Ти мене розчарувала, і я тобі більше не довіряю. — Холодність і байдужість його голосу пробрали Леоні до кісток. — Я сподівався, що ти людина зважена й відповідальна, а ти взяла й отаке накоїла.
Гнів спалахнув у душі дівчини, і вона вже була зібралась відказати йому, що не зробила нічого поганого, а лише пішла погуляти без супроводу, проте вчасно прикусила язика. Не було сенсу дратувати брата ще дужче.
Леоні опустила голову.
— Пробач мені, — мовила вона.