Ось так. Готово.
Тепер лишалося тільки віддати листа хазяїнові готелю, щоб той, нічого не сказавши Анатолю, завтра в належний час передав цей лист мосьє Константу на площі Гамбета.
А потім вона просто чекатиме, що з того вийде.
У своєму номері напроти Анатоль сидів у кріслі, обхопивши голову руками. У стиснутому кулакові він тримав зібганого листа, що його приніс посильний до готелю приблизно за півгодини до того, як повернулася Леоні.
Листом ту цидулку можна було назвати лише приблизно. Тільки чотири слова, але вони розпеченим залізом обпекли Анатолеві душу.
ЦЕ ЩЕ НЕ КІНЕЦЬ.
Ані підпису, ні адреси, проте Анатоль боявся, що він правильно зрозумів сенс листа. То була відповідь на єдине слово, що він його записав на останній сторінці свого щоденника, залишеного в Парижі: «КІНЕЦЬ».
Він безпорадно підняв голову. Очі його палали. Щоки запали та зблідли від нервового потрясіння.
Якимось чином Констант про все дізнався. І про бутафорський похорон на кладовищі Монмартр, і проте, що Ізольда жива, і про те, що зараз вони з нею тут, на півдні Франції. Він дізнався навіть про те, що наразі вони перебувають у цьому готелі.
Знав духівник. І священик.
Утім, вони не відали, у якому саме готелі зупинились Ізольда й Анатоль із Леоні.
Анатоль ледве змусив себе зосередитись. Він не міг дозволити собі гаяти час, розмірковуючи, як Констант міг про все це дізнатися, — цим він перейматиметься пізніше. Треба терміново вирішувати, як чинити просто зараз.
Пригадавши розпачливий вираз обличчя Ізольди, він безпорадно зіщулився. Він зробив би все, щоб приховати від неї цю вкрай неприємну новину, але вона зайшла в номер майже відразу після того, як принесли листа, тому він не зміг збрехати їй.
Буквально за кілька секунд від їхньої сьогоднішньої радості лишилися тільки спогади. Перспектива нового спільного життя, у якому більше не доведеться боятись і ховатися, знову вислизнула з їхніх рук.
Увечері Анатоль збирався поділитися з Леоні своїм щастям. Утім, після її сьогоднішньої жахливої та безвідповідальної поведінки він вирішив цього не робити. Його небажання розкрити їй таємницю й розповісти про те, що вони з Ізольдою збираються побратись, виявилося правильним. Леоні довела, що на неї не можна покладатися.
Анатоль підійшов до вікна, розсунув дерев’яні половинки віконниць і визирнув у шпарину надвір. На вулиці не було нікого, окрім якогось підпилого типа, що сидів під стіною напроти, підібгавши коліна й кутаючись у старий солдатський плащ.
Анатоль із хряскотом зачинив віконницю.
Звідки йому було знати, перебуває зараз Констант у Каркасоні чи ні? А якщо ні, то далеко він чи близько? Інтуїція підказувала йому, що найдоречніше було б негайно повернутися до Рен-ле-Бена.
Він покладав слабку надію на те, що якби Констант знав про Домен де ля Кад, то надіслав би листа саме туди.
РОЗДІЛ 62
Леоні чекала Анатоля у вестибюлі, мовчки склавши руки. Очі її світились погордою, але в душі вона ледь не вмирала зі страху, що хазяїн викаже її братові.
Анатоль спустився сходами, не промовивши до неї ані слова. Коло столика він коротко переговорив із хазяїном, потім вийшов повз сестру на вулицю, де очікував фіакр, щоб відвезти їх на залізничний вокзал.
Леоні полегшено зітхнула.
— Дуже вам вдячна, мосьє, — тихо сказала вона.
— Нема за що, мадемуазель Верньє, — відповів хазяїн і підморгнув. А потім похлопав себе по кишені піджака. — Я потурбуюся, щоб листа доправили за призначенням.
Леоні кивнула йому на прощання й поквапилася сходами вниз, щоб приєднатися до Анатоля.
— Залізай, — наказав він їй з екіпажа холодним тоном, наче звертався до лінивої служниці. Леоні спалахнула від образи.
Анатоль нахилився й дав візникові срібну монету.
— Жени якомога швидше!
Упродовж усієї короткої подорожі до вокзалу він не сказав сестрі ані слова. І навіть жодного разу не глянув на неї.
Екіпаж рухався через місто повільно, бо його вулиці були розмиті чи затоплені дощовою водою. Тому вони ледь не спізнилися на потяг і їм довелося захекано бігти по слизькій платформі до свого вагона першого класу в його голові. Кондуктор, який спеціально тримав для них двері, швидко впустив Анатоля й Леоні всередину вагона.
Двері з грюкотом зачинились. У кутку вже сиділи Ізольда й Маріета.
— Тітонько Ізольдо, що з вами?! — скрикнула Леоні, коли побачила її. Від її кепського настрою відразу й слід загув. У блідих щоках Ізольди не було ані кровинки, а очі почервоніли. Леоні здогадалася, що тітка недавно плакала.