Хол посміхнувся.
— Так ти гадаєш, що Анатоль Верньє був його батьком?
— Хтозна. Про це ще треба дізнатися. — Мередіт зітхнула. — А може, він — син Леоні?
— Тоді прізвище його не може бути Верньє, еге ж?
— Могло й бути, якщо вона народила його не в шлюбі.
Хол кивнув.
— Логічно.
— Тож домовмося таким чином: завтра вранці, після того як ми зустрінемося з доктором О’Доннел, ти трохи допоможеш мені дізнатися більше про родину Верньє. Згода?
— Гаразд, — начебто легко погодився Хол, але Мередіт побачила, що він знову внутрішньо напружився.
— Знаю, ти гадаєш, що я роблю з мухи слона, але я дійсно хотів би, щоб ти була присутньою на цій зустрічі. Вона прийде.
О десятій.
— Добре, — тихо промимрила Мередіт, відчуваючи, як її долає сон. — Ти правильно сказав: у присутності ще однієї жінки ця О’Доннел дійсно може розговоритися.
Мередіт силувалася не скліпити очей. Утім, поволі відчувала, як віддаляється від Хола й занурюється в обійми сну. По небу південної Франції повільно плив срібний місяць. Далеко в долині бемкнув дзвін.
РОЗДІЛ 67
Мередіт наснилося, що вона сидить за фортепіано біля сходів, відчуваючи пальцями таку звичну прохолоду клавіш і насолоджуючись знайомою мелодією. То був твір, успадкований від Луїзи. Вона грала його так, як не грала ще ніколи — милозвучно й водночас загадково-романтично.
Потім фортепіано кудись ізникло, і ось вона вже йде вузьким і довгим коридором. У кінці його виднівся острівець світла та кам’яні сходи, старі й прочовгані посередині через те, що ними користувалися впродовж багатьох років. Вона зібралася була ступити на них, аж раптом виявила, що не може зрушити з місця, хоча начебто ввесь час іде. То було десь у маєтку Домен де ля Кад, але не в будинку чи побіля нього, це вона точно знала.
Острівець світла, правильний квадрат, падав з газового пальника на стіні, що шипів і плювався на неї, коли вона проходила повз. Прямо перед нею на горішній площадці сходів висів старий запилений гобелен зі сценою полювання. Жінка завмерла на мить, дивлячись на жорстокі обличчя чоловіків із закривавленими списами. Утім, придивившись до гобелена пильніше, Мередіт побачила, що ці чоловіки полюють не на тварину. Не на ведмедя, вовка чи вепра. То була чорна істота на двох ногах із ратицями; майже людські риси його обличчя спотворювала гримаса лютої ненависті. То був демон із закривавленими пазурами.
Асмодей.
А на задньому плані — пожежа. То горів ліс.
Мередіт застогнала й перекрутилася на ліжку, намагаючись уві сні штовхнути своїми обважнілими й безсилими руками старі дерев’яні двері. Долівку вкривав килим сріблястого пилу й поблискував — чи то в місячному сяйві, чи то у світлі газового пальника.
Повітря було сперте й задушливе. Водночас у приміщенні не панувала сира й холодна атмосфера занедбаності й запущеності. Раптом час стрибнув уперед. Мередіт знову почула звуки фортепіано, але цього разу — якісь викривлені та спотворені. Вони були схожі на звук якогось атракціону на кшталт каруселі.
Її дихання пришвидшилось. Руки стиснули краї ковдри — то вві сні вона вхопилася за холодний металевий засув.
Мередіт поштовхом розчинила двері та зробила крок на кам’яну сходинку.
Пташок ніде не було видно, не було чути ні шепоту, ні голосів. Цього разу вона опинилася в каплиці з високою стелею, кам’яними плитами на долівці, вівтарем та вітражами. На стінах — малюнки, що в них вона відразу ж упізнала персонажів з колоди Таро. Це була гробниця. Довкола панує мертва тиша, яку тривожить лише відлуння її кроків. Однак мало-помалу повітря довкола неї почало шепотіти. Мередіт почула в темряві якісь голоси й шуми. А потім — співи.
Вона рушила вперед і відчула, як розсувається перед нею повітря, наче то невидимі привиди розступалися, даючи їй дорогу. Здавалося, що саме місце затамувало подих, намагаючись потрапити в унісон з важким гупанням її серця.
Мередіт не зупинялась, поки не опинилася перед вівтарем, у точці, рівновіддаленій від чотирьох вікон із кожного боку восьмикутної стіни. Вона стояла якраз у чорному квадраті, позначеному на кам’яній підлозі. А навколо нього виднілися нашкрябані на підлозі написи.
Допоможіть мені!
Там хтось був. Щось рухалось у темряві й тиші. Мередіт відчула, як простір довкола неї наче зсідається, усихає та згортається, мов серветка. Вона не побачила нічого, та все одно відчувала: там хтось є. Жива, дихаюча істота, розчинена в повітрі. І Мередіт знала, що десь вона її вже бачила: під містком у тунелі, на дорозі, коло свого ліжка. Повітря, вода, вогонь, і ось тепер — земля. Чотири масті Таро, що містили в собі всі потенційні можливості й перспективи на майбутнє.