Почуйте мене. Вислухайте мене!
Мередіт відчула, що падає — падає туди, де панують непорушність і спокій. Їй не було лячно. Вона вже не була сама собою, а наче стояла осторонь і заглядала вниз. І почула крізь сон, як тут, у кімнаті тихо промовили:
— Леоні…
Мередіт раптом здалося, що темрява довкола постаті в загортці змінила свою якість, відчувся сильний порух повітря, майже як порив вітру. Постать, що стояла в ногах її ліжка, злегка хитнула головою. З неї впав капюшон, і Мередіт побачила довгі світло-каштанові кучері й обличчя невизначеного кольору. Напівпрозора шкіра. Зелені очі, хоча теж майже прозорі. Форма без сутності. Під плащем — довга чорна сукня. Обриси без форми.
Я — Леоні.
Ці слова пролунали в голові Мередіт. То був голос молодої дівчини, голос із минулого. І знову здалося, що атмосфера в кімнаті змінилася. Наче сам простір полегшено зітхнув.
Я не можу спати. Я не засну, поки мене не знайдуть. Вислухайте правду.
— Правду? Про що? — прошепотіла Мередіт. Світло мінилося, наче розріджувалось.
Уся історія — в картах.
І знову — сильний порух повітря, переломлення світла, мерехтіння чогось — когось, — хто йшов геть. Атмосфера тепер знову змінилася. У темряві відчулася загроза, яку Леоні досі стримувала своєю присутністю. Проте її добра примара зникла, і натомість з’явилося щось зле й руйнівне. Якась недоброзичливість і лиховісність. Стало гнітюче холодно, і цей холод почав насуватися на Мередіт. Як ранковий морський туман з різким присмаком солі, риби й диму. Вона знов опинилась у гробниці й відчула, що треба тікати, але не знала від кого й від чого. Мередіт стала мимоволі потроху посуватись до дверей.
Позаду неї щось з’явилося. Якась чорна постать чи істота. Мередіт буквально відчувала її подих на своїй шиї, бачила білі хмаринки видихуваної пари в холодному непорушному повітрі. Але кам’яний неф почав наче зсихатись, а дерев’яні двері — зменшуватись і віддалятися.
Раз, два, три — біжи! Горе тому, хто не встиг сховатися.
Щось уже клацало зубами, намагаючись укусити її за п’яти, і ось-ось збиралося на неї стрибнути. Мередіт побігла, і страх надавав сили її ногам. Її кросівки ковзали й чіплялися за кам’яні плити. А істота позаду не відставала.
Порятунок близько.
Вона кинулася всією вагою на двері, забилась об раму плечем, і біль рикошетом віддався по всій руці. Істота була якраз позаду, вона шурхотіла своїми крилами, поширюючи сморід крові й заліза, вона проникала в шкіру, поверхню голови й підошви її ніг. Мередіт безпорадно загрюкала засувом, шарпаючи двері на себе, але вони не відчинялися.
Вона стала гепати у двері, намагаючись не озиратися, щоб не зустрітися поглядом зі страшними блакитними очима. Вона відчула, як тиша довкола неї поглиблюється та своїми бридкими руками хапає її за шию — руками мокрими, холодними та грубими. Запахло морем. Воно затягувало її у свої вбивчі глибини.
РОЗДІЛ 68
— Мередіт! Мередіт! Усе гаразд. Ти в безпеці, усе нормально.
Рвучко сіпнувшись, вона прокинулася, хапаючи ротом повітря. Кожен м’яз її тіла був напружений, кожен нерв волав. Пальці Мередіт судомно стискали зібгане й перекручене бавовняне простирадло. Якусь мить вона перебувала в полоні всепожираючої люті, наче шаленство істоти спромоглося проникнути їй під шкіру.
— Мередіт, усе добре, я з тобою.
Однак вона пручалась і, збита з пантелику та повністю дезорієнтована, намагалася висмикнутись, аж поки до неї не дійшло, що теплі руки, які міцно тримають її, збираються рятувати, а не завдавати шкоди.
— А, це ти, Холе.
Плечі її розслабились і обм’якли.
— Тобі наснився якийсь кошмар, — сказав Хол. — Тільки й того. Усе гаразд.
— Вона була тут, я її бачила. Вона була тут… а потім з’явилась ота істота й…
— Т-с-с-с! Усе нормально, — повторив Хол.
Мередіт отетеріло уставилася на нього. Вона простягла руку й пальцями повторила контури його обличчя.
— Вона прийшла, а потім… позаду неї було оте…
— Нікого, крім нас, тут немає. То був звичайний кошмар. Усе вже позаду.
Мередіт озирнулась, немов очікуючи, що хтось зненацька вигулькне з темряви. Водночас до неї дійшло, що сон минув. Не відразу, поволі дозволила вона Холові пригорнути себе. Вона відчула його тепло, силу його рук, якими він притиснув її до своїх грудей. Вона відчувала кістки своєї грудної клітки, відчувала, як вони підіймаються й опускаються.