— Ні, не знала. Це було до її появи в маєтку.
Леоні підвелась і підійшла до вікна.
— Я не вірю, — різко мовила вона. — Усі ці історії — дияволи, демони… Хто повірить цим казкам у нашому сучасному світі? — Та її голос раптом стих, коли вона згадала про загиблих. — Оті дітлахи, замордовані потворою… — прошепотіла вона. Потім знову нервово заходила кімнатою, скриплячи дошками підлоги. — Я в це не вірю, — повторила Леоні, проте вже без упевненості в голосі.
— Кров притягує кров, — тихо сказав Беяр. — Є речі, що притягують до себе зло. Існують місця, предмети й люди, які силою своєї лихої енергії здатні притягувати до себе лихі обставини, лиходійство, гріх.
Леоні рвучко зупинилась, і думки її потекли в іншому напрямку. Поглянувши на свого милого й привітного хазяїна, вона плюхнулась у крісло.
— Гаразд, припустімо, що я з усім цим погоджуюсь, але ж до чого тут колода карт, мосьє Беяр? Якщо я вас правильно зрозуміла, вони можуть бути силою, спрямованою як на добро, так і на зло — залежно від обставин їхнього використання?
— Саме так. Так само, як, скажімо, меч, що може бути як знаряддям добра, так і знаряддям зла. І таким його робить рука, котра його тримає, а не сама криця, з якої він зроблений.
Леоні кивнула.
— А звідки походять карти? Хто перший намалював їх і для чого? Коли я вперше прочитала написане моїм дядьком, то зрозуміла, що він твердить про начебто здатність малюнків на стінах гробниці якимось чином полишати свої місця й утілюватися в картах.
Одрік Беяр посміхнувся.
— Якби це було так, мадемуазель Леоні, то існувало б лише вісім карт, а не повна колода.
Серце Леоні занило.
— І справді так. Я якось про це не подумала.
— Хоча, — додав він, — дещиця правди у ваших словах є.
— У такому разі, мосьє Беяр, чому на стінах видно саме ті вісім зображень? — Зелені очі Леоні знову заяскрились ентузіазмом. — Може, ті вісім зображень на стіні каплиці якраз і притягнув до себе мій дядько? Може, в іншій ситуації й під час іншого сеансу зв’язку між світами на стінах могли б проступити зовсім інакші зображення?
На обличчі Одріка Беяра повільно розпливлася поблажлива посмішка.
— Карти меншого достоїнства, іншими словами — прості гральні карти, уперше з’явилися в ті лихі часи, коли люди, спонукані релігією до вбивств, гноблення та викорінення єресі, укинули світ у кривавий хаос.
— Це ви про альбігойців? — спитала Леоні, пригадавши розмови між Анатолем та Ізольдою про трагічні події тринадцятого сторіччя в Лангедоку.
Старий заперечно похитав головою.
— Гай-гай, мадемуазель А еоні! Якби ж то жорстокі уроки засвоювались доволі швидко! На жаль, це не так.
Раптом Леоні, враженій нотками значущості в голосі Беяра, здалося, ніби за його словами сховано мудрість, що сягає вглиб століть. І їй, доти байдужій до історії, раптом страшенно закортіло дізнатися більше про події минулого, про те, як один наслідок тягнув за собою інший.
— Я маю на увазі не альбігойців, мадемуазель Леоні, а пізніші релігійні війни, конфлікти шістнадцятого сторіччя між католицьким домом Гізи й гугенотським домом Бурбонів — назву його так для простоти пояснення. — Беяр розпачливо здійняв руки вгору та знов опустив їх. — Як зазвичай — і, гадаю, так буде завжди, — релігійні вимоги неодмінно супроводжувались вимогами майновими й територіальними.
— І карти з’являються саме в той історичний період? — хутко промовила Леоні.
— Початкові п’ятдесят шість карт, придумані для того, щоб скоротати довгі зимові вечори, переважно наслідували традицію італійської гри тароччі. За сто років до подій, що про них я розповідаю, італійський двір і знать започаткували моду на такі розваги. Коли ж постала Республіка, фігурні карти змінили Хазяїн та Хазяйка, Дочка й Син — ви вже мали змогу самі в цьому пересвідчитись.
— Дочка мечів, — сказала Леоні, пригадавши малюнок на стіні гробниці. — А коли саме це сталося?
— Тут бракує ясності. Приблизно в той самий час, коли у Франції безневинна гра Таро перетворилася на дещо інше. На систему віщування, спосіб сполучення видимого та відомого з незримим та незнаним.
— Отже, колода Таро завжди була в маєтку Домен?
— Ті п’ятдесят шість карт були, скоріше, власністю дому, якщо так можна висловитись, а не осіб, що в ньому мешкали. Древній дух місцевості добре попрацював над цією колодою, легенди та чутки теж приклались і внесли свою дещицю. Розумієте, карти наче лежали, чекаючи на того, хто замкне ланцюг.