— Тобто на мого дядька, — сказала Леоні, і це прозвучало як ствердження, а не як запитання.
Беяр кивнув.
— Ляскомб читав книги, що їх видавали в Парижі віщуни-картярі: стародавні твори Антуана Кур де Жебелена, сучасні твори Еліфаса Леві та Ромена Мерлена. І вони його заворожили. До успадкованої ним колоди карт він додав двадцять дві карти великого аркана, тобто карти, що провіщають кардинальні повороти в житті й те, що стосується Потойбіччя. Ті ж із них, які Ляскомб хотів викликати, він зобразив на стінах гробниці.
— Мій покійний дядько намалював двадцять дві додаткові карти?
— Так. — Беяр трохи помовчав. — Значить, ви, мадемуазель Леоні, цілком повірили в те, що за допомогою карт Таро — у конкретному місці та за певних сприятливих обставин — можна викликати демонів і злих духів?
— Не знаю, добре це чи погано, мосьє Беяр, проте я дійсно в це повірила. — Леоні на мить замовкла. — Однак я не розумію ось чого: яким чином карти керують духами?
— Та ні, не керують, — швидко відповів Беяр. — Саме в цьому й полягала помилка вашого дядька. Карти здатні викликати духів, але вони не спроможні ними керувати. Усі потенційні можливості криються в образах — характер людини, її бажання, добро та зло, усі наші тривалі й заплутані життєві історії, — однак коли їх вивільнити, то вони починають жити власним життям.
— Щось я не зовсім утямила, — насупилась Леоні.
— Зображення на стінах — то є відбитки останніх карт, викликуваних у цьому конкретному місці. Проте якщо комусь судилося — дотиком пензля — відобразити риси тієї чи цієї карти, то вони набудуть інших властивостей, розкажуть зовсім інші історії.
— А це стосується усіх карт і повсюдно? — спитала Леоні. — Чи лише в Домен, у гробниці?
— Це, мадемуазель, є унікальним поєднанням образу, звуку й духу місцевості. Саме цієї місцевості, — пояснив Беяр. — Водночас місце саме по собі теж впливає на карти. Наприклад, Сила тепер асоціюється конкретно з вами. Завдяки вашому вмінню малювати.
Леоні недовірливо глянула на нього.
— Але ж я й досі не бачила карт на власні очі. Та й малювала я не самі карти, а лише те, що побачила на стінах.
Беяр спокійно усміхнувся.
— Не все й не завжди є сталим та незмінним, мадемуазель. Окрім того, ви не тільки себе зобразили на картах, еге ж? Ви намалювали також своїх брата й тітку.
Леоні спалахнула рум’янцем.
— То є просто малюнки на спогад про наше перебування в маєтку.
— Можливо, — схилив голову набік Беяр. — Через ці малюнки ваші історії проживуть довше, аніж ви особисто матимете змогу розповідати їх.
— Ви лякаєте мене, мосьє Беяр! — різко зауважила Леоні.
— Я ненавмисне.
Леоні трохи помовчала, перш аніж поставити запитання, що не давало їй спокою відтоді, як вона вперше почула про карти Таро.
— А та колода — вона й досі існує?
Старий пронизав її своїм мудрим поглядом.
— Так, ця колода збереглася донині.
— У будинку? — нетерпляче спитала Леоні.
— Панотець Соньєр благав вашого дядька знищити ті карти, спалити їх, щоб ні в кого більше не виникало спокуси скористатися ними. І саму гробницю теж. — Беяр скрушно похитав головою. — Одначе Жуль Ляскомб мав дослідницький склад розуму. Для нього знищити старожитню річ було те саме, що для панотця Соньєра відмовитися від віри в Бога.
— Отож карти сховані десь на прилеглій території? Я певна, що вони — не в гробниці.
— Вони сховані в надійному місці, — відповів Беяр. — Сховані там, де пересихає річка, де колись ховали древніх царів.
— Але якщо це так, то чому…
Одрік Беяр притиснув палець до своїх губів.
— Я розповів вам усе це для того, щоб трохи вгамувати вашу допитливість, а не для того, щоб розпалити її, мадемуазель Леоні. Я розумію, наскільки сильно цікавить вас ця історія, як палко ви бажаєте краще зрозуміти свою родину й ті події, що вплинули на життя її членів. Проте я повторюю своє застереження: спроби знайти карти добром не скінчаться, особливо в такий час, коли все висить на волосинці.
— У такий час? Ви про що, мосьє Беяр? Про те, що наближається листопад?
Утім, з виразу обличчя старого стало ясно: він більше нічого не пояснюватиме. Леоні нетерпляче постукала ногою. Скільки запитань іще крутилося в її голові! Вона розкрила рота, проте Беяр перервав її, заговоривши першим:
— На сьогодні досить.
Крізь розчинене вікно почувся полуденний удар дзвона на крихітній церкві Святих Цельсія та Назарія. Самотня нота, що оповіщала про кінець ранку.
Звук різко повернув Леоні до реальності. Вона скочила на ноги. Як же так — зовсім забути про те, що збиралася зробити!