— Вибачте, мосьє Беяр, що забрала так багато вашого часу! — сказала Леоні, поспіхом натягуючи рукавички. — І при цьому забула про те, що ще маю зробити. Сходити на пошту… Якщо я покваплюся, то, можливо, ще встигну…
Схопивши капелюшка, Леоні побігла через кімнату до дверей. Одрік Беяр звівся на ноги — елегантна й непідвладна часові постать.
— Мосьє, а можна, я колись знову зайду? До побачення!
— Звісно, мадемуазель. Завжди радий вас бачити.
Помахавши на прощання, Леоні вискочила з кімнати й вибігла через коридор на вулицю, залишивши Одріка Беяра в глибоких роздумах. Звідкись із тіні вигулькнув хлопчик і зачинив за нею двері.
Беяр повернувся у своє крісло.
— Si es atal es atal, — стиха промимрив він стародавньою мовою. — Усе буде так, як судилося. Проте я б хотів, щоб із цим дитям усе сталось інакше.
РОЗДІЛ 73
Леоні побігла вулицею д’Ерміт, поспіхом натягуючи на пальці рукавички й заледве застібаючи гудзики. Різко завернувши праворуч, вона опинилась якраз перед поштовим відділенням.
Подвійні дерев’яні двері були зачинені й закриті ґратами. Леоні почала гукати й стукати по них кулаком. «Будь ласка, відчиніть!» Ще ж тільки три хвилини на першу. Не може бути, щоб усередині нікого не було! «Чи є тут хто-небудь? Це дійсно дуже важливо!»
Жодних ознак життя. Вона знову загукала й постукала, але так ніхто й не з’явився. Роздратована жінка висунулася з вікна сусіднього будинку та крикнула, щоб Леоні припинила гамселити й волати.
Леоні перепросила, збагнувши, що то була велика дурість — привертати до себе увагу в такий спосіб. Якщо на пошті був лист для неї від мосьє Константа, то все одно він нікуди не подінеться. А їй ніяк не можна залишатись у Рен-ле-Бені до того часу, коли поштове відділення знову відчиниться після обіду. Тепер їй доведеться навідатися сюди з іншою оказією.
Її емоції переплутались. Леоні лютилася на саму себе, що не змогла зробити те, заради чого, власне, й приїхала до містечка. Проте водночас почувалася так, наче дістала передишку.
Принаймні я не знаю напевне, що мосьє Констант мені не написав.
Й отака хитромудра й заплутана аргументація певним чином заспокоїла її.
Леоні спустилася до річки. Подалі ліворуч вона побачила пацієнтів водолікарні, що сиділи в паруючій, збагаченій залізом воді у своїх купальнях. Позаду них стояли в ряд доглядальниці в білих халатах та з рушниками, терпляче чекаючи, поки їхні підопічні не вилізуть з води. У доглядальниць на головах були кумедні широкі капелюхи, схожі на великих морських птахів. Перебравшись на протилежний берег, Леоні досить швидко знайшла стежину, що нею Маріета вела їх перший раз до маєтку. Деякі дерева вже втратили своє листя — або через природне наближення холодів, або через нещодавні буревії. Саме ж листя багряно-жовтим килимом стелилось у Леоні під ногами. Вона на мить зупинилася, пригадавши свої акварельні малюнки. У її пам’яті сплив образ Блазня, і Леоні подумала, що, мабуть, варто на цьому малюнку змінити тло позаду фігури, надавши йому осінніх лісових відтінків.
Вона пішла далі, і невдовзі її затулила мантія вічнозелених хвойних дерев. Під її ногами потріскували опалі сухі гілочки та хрускали камінці, що поскочувалися на стежку з високих насипів. На землі довкола траплялися шишки й інколи — каштани. На мить Леоні страшенно закортіло повернутись додому. Їй пригадалися мати й те, як вона кожного року в жовтні водила їх з Анатолем до парку Монсо збирати кінські каштани.
Рен-ле-Бен зник із-перед очей. Леоні пішла швидше. Вона знала, що містечко було на відстані крику, однак зненацька відчула себе далеко-далеко від цивілізації. Раптом неподалік злетів птах, важко змахуючи крилами, і Леоні перелякано стрепенулась. Вона нервово засміялася, збагнувши, що то був лише маленький дикий голуб. Удалині почулися постріли мисливських рушниць, і їй подумалося, а чи немає серед тих мисливців Шарля Денарно?
Леоні не стишувала ходи й невдовзі добулася до маєтку. Коли перед нею показалися тильні ворота Домен де ля Кад, вона полегшено зітхнула й кинулася вперед, сподіваючись, що ось-ось її зустріне служниця з ключем у руці.
— Маріето!
Однак у відповідь — лише відлуння власного голосу. Із того, що було зовсім тихо, Леоні здогадалася: біля воріт нікого немає. Вона невдоволено насупилась. Це не схоже на Паскаля — не додержувати слова. І на Маріету, попри її надмірну емоційність, як правило, можна було покластися.