— Я тут! — вигукнула вона. — Маріето! Паскалю! Сюди!
За кілька хвилин у прогалині між деревами з’явилися їхні стривожені обличчя. Маріета заклякла на місці, спантеличена й занепокоєна станом одягу Леоні.
— Я десь загубила свої рукавички, — збрехала дівчина легко, як дихала. — І мені довелось повертатися, щоб знайти їх.
Маріета прискіпливо глянула на неї.
— І ви знайшли їх, мадемуазеле? — підозріло спитала вона.
— На жаль, не знайшла.
— Гослоди, а ваше вбрання!
Леоні зиркнула вниз на свої забруднені черевики та заляпані землею спідниці з прилиплими до них шматочками моху й трави.
— Я просто послизнулась на мокрому й упала, от і все.
Вона помітила, що Маріета не повірила такому поясненню, але була доволі кмітливою, щоб тримати язика за зубами. До будинку вони поверталися мовчки.
РОЗДІЛ 74
Ледь устигла Леоні вимити з-під нігтів бруд і перевдягнутись, як пролунав дзвоник до обіду.
У маленькій їдальні до них приєдналась Ізольда. Їй дуже сподобались гостинці від Леоні, і вона навіть спромоглася з’їсти трохи супу. Коли обід скінчився, вона попрохала племінницю скласти їй компанію. Леоні із задоволенням це прохання виконала, хоча, поки вони розмовляли та грали в карти, думки її витали в зовсім іншому місці. Вона вигадувала план повернення до лісу, щоб забрати знайдені карти. А ще — черговий привід з’їздити до Рен-ле-Бена.
Решта дня минула спокійно. Під вечір набігли хмари, у долині та над містом прошумів дощ, проте негода оминула Домен де ля Кад.
Наступного ранку Леоні прокинулась пізніше, ніж зазвичай.
Коли вона вийшла на сходову площадку, то побачила, як Маріета виходила з зали, несучи до їдальні тацю з поштою. Підстав уважати, що мосьє Констант якось дізнався її адресу й написав їй напряму, не було. Навпаки — Леоні боялася, що він про неї зовсім забув. Утім, вона жила в постійному тумані романтичних ілюзій та примарних очікувань, через те легко уявила собі саме таку здатну викликати неприємності й украй незручну ситуацію.
Тому, не маючи ані найменшої надії на лист із Каркасона, Леоні, тим не менше, злетіла сходами, гадаючи лишень одну думку — перейняти Маріету. Вона боялась — і водночас сподівалася — побачити на конверті знайомий герб, такий самий, як і на тій візитівці, що дав їй мосьє Констант у церкві та яка закарбувалась у її пам’яті.
Леоні притиснула око до шпарини між дверима й одвірком саме тієї миті, коли двері розчинились і з них вийшла Маріета з порожньою срібною тацею в руках.
Вони вдвох перелякано заверещали.
— Мадемуазеле!
Леоні швидко зачинила двері, щоб гамір не привернув уваги Анатоля.
— Ти часом не звернула уваги, Маріето, чи не було листа з Каркасона? — спитала вона.
Служниця запитально подивилась на неї.
— Та ні, мадемуазеле, не було.
— А ти точно пам’ятаєш?
На обличчі Маріети з’явився заінтригований вираз.
— Були звичайні циркулярні листи, потім один лист із Парижа для сеньйора Анатоля, а також по одному листу вашому братові й мадамі з Рен-ле-Бена.
Леоні зітхнула з полегкістю, яка змішалась із розчаруванням.
— Гадаю, то були запрошення, — додала Маріета. — Такі дуже красиві конверти, з елегантним почерком. І вишуканим родинні гербом. Паскаль сказав, що їх приніс якийсь дивний тип у поношеному плащі.
Леоні заклякла на місці.
— А якого кольору був його плащ?
Маріета з подивом глянула на неї.
— Та я й не знаю, мадемуазеле. Паскаль не сказав мені. Вибачте, мені час іти…
— Звичайно ж, — сказала Леоні, даючи їй дорогу. — Звичайно.
Вона трохи повагалась на порозі, розмірковуючи, а чи так уже їй потрібне зараз товариство брата? Відчуття провини наштовхнуло Леоні на думку, що, можливо, ті листи мали якийсь стосунок до неї, і що, скоріш за все, так воно й було. «Добре, що я вчасно здогадалася», — подумала вона, одначе в глибині її душі якась тривога все одно лишилась.
Леоні повернулась і легко пострибала вгору по сходах.
РОЗДІЛ 75
Анатоль сидів за столом у їдальні, отетеріло витріщившись на лист. Тремтячою рукою під палив він другу цигарку, котра вже двічі за — гасала. У маленькі кімнаті було повно диму. На столі лежали три конверти. На одному — і досі нерозпечатаному — була паризька поштова марка. На двох інших виднівся випуклий гребінець, схожий на той, що прикрашав вітрини майстерні Штерна в Парижі в Пасаж де Панорама. Аркуші письмового паперу з аристократичним гербом лежали перед ним на порожній тарілці.