На обличчі Анатоля з’явився дивний вираз, наче він пригадав щось недоречно забуте, але він швидко оговтався.
— Ні. Утім, частково — так, бо це дійсно лист, але написаний мною. Тобі.
У душі Леоні спалахнула надія, що, може, не все так уже й погано.
— Мені?
Анатоль пригладив рукою волосся й зітхнув.
— Є речі, про які конче слід говорити, але я почуваюся перед тобою ніяково й мені наче бракує слів.
Леоні розсміялася.
— Невже з тобою таке буває? Невже ти справді ніяковієш у моїй присутності?
Вона хотіла трохи покепкувати, але від серйозного й сумного вигляду Анатоля посмішка завмерла на її вустах. Леоні підскочила з крісла й кинулася до брата.
— Що сталося? — спитала вона вимогливим тоном. — Якесь лихо з матусею? Чи з Ізольдою?
Анатоль глянув на лист, що його тримав у руці.
— Я дозволив собі викласти зізнання на папері, — пояснив він.
— Зізнання?
— Лист містить інформацію, яку я — ми — давно вже мали тобі повідомити. На цьому наполягала Ізольда, але я вважав тоді, що це ще зарано робити.
— Анатолю! — скрикнула Леоні, шарпаючи його за рукав. — Швидше кажи, ну!
— Краще, щоб ти прочитала цього листа на самоті, — сказав він. — Нещодавно виникли обставини — і дуже серйозні, які потребують моєї нагальної уваги. І твоєї допомоги.
Анатоль висмикнув свою руку з маленької долоні Леоні й тицьнув їй листа.
— Гадаю, ти мені простиш, — сказав він, і голос його трохи затремтів. — Я почекаю за дверима.
І, не кажучи ні слова, він підійшов до дверей, рвучко розчинив їх і вийшов геть.
Різко грюкнувши, двері аж задвигтіли. А потім у кімнаті запала тиша.
Ошелешена щойно почутим і стривожена явно пригніченим станом Анатоля, Леоні глянула на конверт. На ньому вишуканим, романтичним почерком Анатоля було написане її ім’я.
Вона уставилася на конверт, боячись читати те, що містилось у ньому, але таки взяла його й розпечатала.
П’ятниця, 30 жовтня
Моя люба маленька Леоні!
Ти завжди дорікала мені, що я ставлюся до тебе наче до малої дитини. Навіть коли я ходив до школи, а ти носила стрічечки та коротенькі спіднички. Проте цього разу я звертаюся до тебе як до рівної собі. Бо завтра, після заходу сонця, на галявині букового лісу я зійдусь у двобої з чоловіком, котрий робив і робить усе, щоб нас знищити.
Якщо двобій скінчиться не на мою користь, то я не хочу, щоб ти так і лишилась у невіданні й не мала відповідей на запитання, що їх ти мені, безперечно, захотіла б поставити. Хай би яким буде результат дуелі, я хочу, щоб ти знала правду.
Усім серцем і душею я кохаю Ізольду. Це біля її начебто могили стояли ми з тобою в березні. То була її — і наша — відчайдушна спроба убезпечитись від лиховісних і злобливих намірів чоловіка, з яким Ізольда мала короткий і нерозважливий зв'язок. Тому імітування її смерті та поховання видавалися єдиним надійним способом уникнути навислої над нею загрози, у зловісній тіні якої їй довелося жити.
Простягнувши руку, Леоні намацала спинку фотеля. Обережно, не поспішаючи, сіла вона в нього.
Зізнаюся: я припускав, що ти розкриєш наш обман. Упродовж отих важких весняних місяців, особливо коли наклепи в пресі переслідували мене на кожному кроці, я боявся, що ти зірвеш із мене маску й викриєш мою облуду, проте, вочевидь, я надто добре грав свою роль. Дивно, що ти, чиста душею та помислами, вирішила, що мої покусані губи та запалі очі є ознакою не страждань, а розгульного життя.
Мушу визнати, що Ізольда ніколи не хотіла обманювати тебе. Відтоді як ми приїхали до цього маєтку й ви з нею познайомились, вона щиро вірила, що твоя любов до мене, котра, як сподівалась Ізольда, невдовзі могла поширитись на неї як сестру, дасть тобі змогу відкинути моральні міркування й підтримати нас у нашій містифікації. Я не погоджувався. І був несосвітенним дурнем.
Коли я пишу ці рядки — цілком можливо, напередодні своєї загибелі, свого останнього дня на цій землі, — я мушу визнати, що моєю найбільшою вадою було моральне боягузтво. І це був лишень один гандж серед багатьох.
Одначе тут, серед тихих стежин і парків Домен де ля Кад, ми з тобою та Ізольдою провели дійсно незабутні тижні.
Іще одне. Іще один обман — останній, — який, сподіваюся, ти мені якщо не пробачиш, то принаймні знайдеш у собі сили зрозуміти. У Каркасоні, поки ти насолоджувалась прогулянкою вулицями міста, ми з Ізольдою побралися. Тепер вона — мадам Верньє, твоя сестра як за законними узами, так і за узами приязні й симпатії, що існують між вами.