А ще я невдовзі маю стати батьком.
Однак того самого, найщасливішого для нас, дня, ми дізналися, що наш ворог викрив нас. Оце й стало справжньою причиною нашого поспішного від’їзду.
І причиною хвороби Ізольди. Цілком зрозуміло, що її здоров’я не витримає постійних нервових струсів.
Ця справа не має лишатися невирішеною.
Цей чоловік, дізнавшись про обман із похороном, якимось чином спромігся вистежити нас: спочатку до Каркасона, а потім — і до Рен-ле-Бена. Саме тому я й прийняв його виклик. Це єдиний спосіб розв’язати цю проблему — раз і назавжди.
Завтра ввечері я зійдуся з ним у двобої. Моя манюня сестричко, мені знадобиться твоя допомога, по яку я мав до тебе звернутися ще багато місяців тому. Я дуже хочу, щоб ти зробила все, аби Ізольда не дізналася про подробиці дуелі. Якщо я не повернуся, то безпеку моїх дружини й дитини я віддаю у твої руки. Маєток по праву належатиме тобі.
Твій люблячий і ніжний брат,
Анатоль.
Руки Леоні розпачливо впали на коліна. Сльози, що їх вона щосили намагалася стримати, тихо покотилися по її щоках. Вона плакала від жалю до себе, через обман і непорозуміння, які віддаляли її від брата та його дружини. Вона плакала з жалю до Ізольди, через те, що вони з Анатолем обдурювали її, а вона ж їх — ніколи. Вона плакала доти, доки ставало емоцій.
Потім думки її загострились. Тепер з’ясувалася причина непоясненої ранкової експедиції Анатоля до лісу.
За день — ні, за лічені години — він може загинути.
Леоні підбігла до вікна й широко розчинила раму. Після прекрасного сонячного ранку небо знов затягнулося хмарами. Усе застигло в непорушній вологій тиші, і промені сонця ледь-ледь пробивалися крізь імлу. Над галявинами й парком навис осінній туман, загорнувши світ у покривало оманливого спокою.
Завтра в надвечір’я.
Глянувши на своє відображення у високому вікні, Леоні вразило те, як сильно вона змінилася, хоча й виглядала начебто так само, як і раніше. Очі, обличчя, підборіддя, рот — усе на місці, але вираз — зовсім інший.
Раптом вона здригнулася. Завтра ж Toussaint — День усіх святих. Йому передуватиме ніч неймовірної та страхітливої краси, коли завіса, що відокремлює добро від зла, є найтоншою. Саме в цей час і трапляються всілякі страхіття. Бо це — час демонів і лиходійств.
Треба будь-що зупинити дуель. І це залежить від неї. Така жахлива головоломка не може тривати безкінечно. Утім, попри ці думки, що шалено вистрибували в її голові, Леоні чудово усвідомлювала: то є марна справа. Вона не зможе примусити Анатоля змінити обраний ним спосіб дій. «Він мусить не схибити», — прошепотіла Леоні. Відчувши себе готовою до зустрічі з братом, вона підійшла до дверей і рвучко відчинила їх.
У коридорі, у завісі цигаркового диму, на неї чекав Анатоль. Мука чекання, поки вона читала листа, чітко відбилась на його обличчі.
— О, Анатолю! — скрикнула Леоні, кидаючись на шию братові.
Його очі наповнилися слізьми.
— Вибач мені, — прошепотів він, не рознімаючи її обіймів. — Я дуже, дуже винен перед тобою. Ти пробачиш мені, манюню?
РОЗДІЛ 79
Більшу частину решти того дня Леоні й Анатоль провели в товаристві одне одного. Ізольда відпочивала після обіду, і вони мали вдосталь часу поговорити. Анатоля так придавив тягар очікування дуелі й усвідомлення обставин, які нещасливо склалися проти нього, що Леоні почувалася не молодшою, а старшою сестрою.
Вона розривалася між гнівом за обман, що тривав так довго, та ніжністю, з якою її серце сприймало любов брата до Ізольди й ті надзвичайні заходи, котрих він ужив, щоб захистити її спокій.
— А мати знала про цей обман? — кілька разів виклично запитувала Леоні, переслідувана спогадом про те, як вона стояла коло, як з’ясувалося, порожньої труни на кладовищі Семетьєр де Монмартр. — Невже я одна ні про що не знала?
— Я не втаємничив її в цю справу, — відповів Анатоль. — Хоча, гадаю, вона зрозуміла, що не все так просто, як здається на перший погляд.
— Отже, ніхто й не вмирав, — тихо мовила дівчина. — А лікарня? А вагітність? Вагітність була?
— Ні. То була ще одна брехня на підтвердження нашого обману.
Тільки в короткі хвилини мовчання Леоні з трепетом згадувала про те, що мусило відбутись наступного вечора. Брат мало розповідав про свого ворога, обмежуючись розповіддю про те, що той устиг завдати Ізольді чимало лиха й страждань за час їхнього короткого знайомства. Він розповів також, що цей чоловік був парижанином і що йому вдалося викрити їхній обман і вистежити їх аж на півдні Франції. Однак Анатоль визнав, що для нього лишається загадкою, як ворогові вдалося зробити кидок із Каркасона до Рен-ле-Бена. Імені його він також не назвав.