— Ти ж знаєш, що я не можу відмовитись від двобою, манюню, — лагідно сказав він. — Інакше це ніколи не скінчиться. До того ж мені не хотілось би, щоб мій син виріс, знаючи, що його батько — боягуз. І щоб цього не думала про мене моя маленька хоробра сестричка.
— А може, й донька, — зауважила Леоні.
— Може, й донька, — посміхнувся Анатоль.
Звук кроків по кахлях у залі змусив їх обернутися.
Паскаль зупинився біля сходів, тримаючи на руці плащ Анатоля. Вираз його обличчя видавав, наскільки неохоче братиме він участь у дуелі.
— Уже час, сеньйоре, — мовив він.
Леоні вчепилася в брата.
— Будь ласка, Анатолю, не ходи. Благаю тебе, не ходи! Паскалю, не пускай його!
Паскаль співчутливо дивився, як Анатоль обережно відчепив пальці Леоні від свого рукава.
— Подбай про Ізольду, — прошепотів він. — Піклуйся про мою Ізольду. У своїй кімнаті я залишив листа на той випадок, коли… — Він замовк. — Вона не мусить знати, що таке злидні. Ні вона, ні дитина. Оберігай їх.
Заціпенівши від розпачу, дивилась Леоні, як Паскаль допоміг Анатолеві вдягнути пальто, а потім двоє чоловіків швидко пішли до парадних дверей. На порозі Анатоль обернувся й притиснув руку до губів.
— Я люблю тебе, манюню.
До зали ввірвався потік холодного повітря, і вони пішли, захряснувши за собою двері. Леоні прислухалася, як під їхніми ногами хрумтить гравій, а потім звуки стихли.
І раптом увесь жах реальності вдарив її, наче холодна хвиля. Леоні сіла на останню сходинку, обхопила голову руками й заридала. Із закутка під сходами тихо з’явилася Маріета. Дівчина-служниця завагалась, а потім, вирішивши не зважати на формальності, сіла поруч на сходинку й обійняла Леоні за плечі.
— Усе буде добре, мадемуазеле, — стиха мовила вона. — Паскаль не дозволить завдати шкоди хазяїну.
Зойк розпачу й страху вирвався з вуст Леоні. Він був схожий на волання тварини, що потрапила в пастку. Проте вона враз замовкла й придушила свої ридання, пригадавши, що обіцяла не турбувати Ізольду.
Напад плачу й відчаю швидко минув. Раптом Леоні відчула якусь безтямну легковажність і брак жодних емоцій. У її горлі наче застряг клубок. Витерши очі рукавом, Леоні спитала Маріету.
— А моя… — вона затнулася, не знаючи, як тепер називати Ізольду. — Моя тітка й досі спить?
Маріета підвелась і розгладила рукою фартух.
— Ви хочете, щоб я пішла й подивилася, чи не прокинулася мадама?
Леоні похитала головою.
— Ні, не треба.
— Може, вам щось принести? Якогось цілющого чаю?
Леоні теж підвелася.
— Ні, дякую. Я вже почуваюся добре. — Вона усміхнулась. — Гадаю, у тебе й так роботи багато. До того ж моєму братові знадобиться якийсь напій, коли він повернеться. Я не хочу, щоб він чекав, поки його приготують.
Очі дівчат зустрілися.
— Гаразд, мадемуазеле, — зрештою сказала Маріета. — Я потурбуюся, щоб кухня була готова.
Леоні трохи постояла в залі, прислухаючись до звуків у будинку й переконуючись, що ніхто не стане свідком того, що вона замислила зробити. Упевнившись, що все тихо, вона поквапилася сходами нагору, хапаючись за перила з червоного дерева, а потім мерщій побігла до своєї кімнати.
На свій превеликий подив, вона почула в кімнаті Анатоля якісь звуки. Леоні завмерла, не вірячи власним вухам, бо щойно бачила, як її брат пішов до лісу разом із Паскалем.
Вона вже збиралася піти далі, аж раптом двері Анатолевої кімнати розчинилися навстіж і звідти прожогом вискочила Ізольда, ледь не збивши її з ніг. Її світле волосся було розпущене, а комірець сорочки розстебнутий. Вона виглядала шокованою та збитою з пантелику, наче її налякав і розбудив якийсь демон чи привид. Леоні не могла не помітити на її шиї страшного червоного шраму й, нажахана побаченим, відвела очі. Вражена розпачливим та істеричним станом своєї зазвичай такої елегантної тітки, Леоні заговорила до неї різкіше й суворіше, ніж мала намір.
— Ізольдо! У чому річ? Що трапилось?
Наче з чимось не погоджуючись, Ізольда розпачливо похитала головою, водночас потрясаючи аркушем паперу в руці.
— Він пішов! Битись на дуелі! — скрикнула вона. — Ми мусимо зупинити його.
Леоні заклякла й похолола, здогадавшись, що Ізольда раніше, ніж було слід, натрапила на листа, що його Анатоль залишив їй у своїй кімнаті.
— Я не могла заснути, тому й пішла до нього. А натомість знайшла ось це. — Ізольда різко перервалась і глянула Леоні у вічі. — І ти про це знала, — додала вона несподівано спокійним тоном.
На якусь мить Леоні забула, що навіть цієї миті, під час їхньої розмови, Анатоль крокує через ліс на двобій. Вона зобразила усмішку й узяла Ізольду за руку.