Обернувшись, Денарно нахилився до кучера й дав йому вказівки. Ляснули віжки, брязнула упряж, і двоколка покотилася, порушуючи шумом коліс і цокотом копит мертву вечірню тишу.
Денарно був єдиний, хто хотів поговорити. Більшість його оповідок стосувались дуелей, у яких він був секундантом. Життя його підопічного часто висіло на волосині, але зрештою, усе закінчувалось добре. Анатоль розумів, що Денарно намагається відволікти й заспокоїти його, але волів, аби той припнув язика.
Він сидів, тримаючи спину прямо, дивився на передзимовий ландшафт і думав, що, можливо, бачить усе це востаннє в житті. Дерева вздовж алеї вкрив іній. Важкі удари копит об тверду підмерзлу землю відлунням розносились парком. Здавалося, сутінкове блакитне небо над головами, наче дзеркало, відбиває останні промені призахідного сонця, а високо вгорі вже з’явився розкішний срібний місяць.
— Це мої пістолі, — пояснив Денарно. — Я сам їх зарядив. Ящик запечатано. Ви тягтимете жеребок, щоб вирішити, чиїми пістолями користуватися — оцими чи пістолями вашого супротивника.
— Знаю, — різко відказав Анатоль і, відразу ж пошкодувавши про свою грубість, додав: — Перепрошую, Денарно. Просто мої нерви на межі зриву. Я дуже вдячний вам за вашу увагу.
— Завжди слід дотримуватись етикету, — мовив Денарно голосом гучнішим, аніж того потребували обмежений простір усередині екіпажа й сама ситуація. Й Анатоль збагнув, що Денарно, попри свою браваду, сам неабияк нервує. — Треба, щоб не лишалося непорозумінь. Наскільки мені відомо, у Парижі такі справи вирішуються по-іншому.
— Не думаю.
— Ви вправлялись у стрільбі, Верньє?
Анатоль кивнув.
— На пістолях, що є в будинку.
— А ви впевнені в них? Приціл гарний?
— Я мав надто обмаль часу, — відповів Анатоль.
Екіпаж завернув і поїхав по нерівній колії.
Анатоль спробував уявити свою кохану Ізольду, що лежить, розкинувши свої красиві, як гілля верболозу, руки, а її світле волосся віялом розсипалося по подушці. Згадав яскраві, зелені, допитливі очі Леоні. Уявив собі личко ще не народженої дитини. І спробував подумки утримати всі ці три образи. «Я роблю це заради них. Проте ввесь величезний світ зібгався до розмірів торохтливого екіпажа, ящика з пістолями на колінах Денарно та швидкого, нервового дихання Ґабіньйо, котрий сидить поруч».
Анатоль відчув, як двоколка знову звернула ліворуч. Колія стала ще більш нерівною та вибоїстою. Раптом Денарно обернувся до кучера та звелів повертати праворуч на вузеньку просіку.
Екіпаж звернув на нерозчищену просіку, а потім виїхав на галявину. На її дальньому краї стояв іще один екіпаж. Хоч Анатоль і знав, кого він зустріне, його аж пересмикнуло, коли він упізнав родинний герб Віктора Константа, графа Турмалінського, із золотистим гребінцем на чорному тлі. Двійко гнідих, накриті попонами і з шорами на очах, нетерпляче били копитами тверду холодну землю. Поруч стояла купка чоловіків.
Денарно вибрався першим, а потім — Паскаль з пістолетним ящиком. Останнім з екіпажа вийшов Анатоль. Навіть на відстані, серед однаково вдягнених поплічників, він негайно впізнав Константа. Здригнувшись від огиди, він упізнав також чоловіка з виразками на шкірі, що напав на нього вночі в Пасаж де Панорама після заворушень в оперному театрі. Біля нього стояв опецькуватий, схожий на п’яницю старий солдат у старезному наполеонівському плащі. Його зовнішність теж видалась Анатолеві знайомою.
Анатоль відсапнув. Хоча Віктор Констант не йшов йому з голови відтоді, як він зустрів і покохав Ізольду, двоє чоловіків не зустрічалися з того дня в січні цього року, коли вперше й востаннє посварились.
Анатоль сам здивувався силі тієї люті, котра зненацька охопила його. Він стиснув важкі, наче гирі, кулаки. Ситуація потребувала холодного розуму, а не імпульсивного бажання помститися. Та раптом ліс видався Анатолеві маленьким-маленьким. Голі стовбури буків немов почали обступати його зусібіч.
Перечепившись через коріння, що стирчало з землі, Анатоль ледь не впав.
— Спокійно, Верньє, — пробурмотів Ґабіньйо.
Анатоль зібрав до купи думки, спостерігаючи, як Денарно йде до Константа та його людей, а за ним поспішає Паскаль, несучи в руках пістолетний ящик, здалеку схожий на дитячий гробик.
Секунданти привітались, коротко й різко вклонившись один одному, а потім пішли в дальній кінець галявини. Анатоль відчував, що Констант не зводить з нього своїх крижаних, пронизливих, як стріли, очей. Він помітив також, що його супротивник виглядає зле. Потім вони рушили до центру галявини, неподалік від того місця, де напередодні Паскаль улаштував імпровізований тир, і відрахували потрібну кількість кроків від того місця, з якого слід було цілитись. Паскаль і слуга Константа позначили місце, забивши в мокру землю два кілки.