— Як ви себе почуваєте? — прошепотів Габіньйо. — Може, принести…
— Не треба, — швидко відказав Анатоль. — Мені нічого не потрібно.
Денарно повернувся.
— На жаль, я забув жереб для пістолетів. — Він заспокійливо поплескав Анатоля по плечу. — Утім, це не надто важить, я певен. Найголовніше — не пістоль, а добре прицілитись.
Анатолеві здавалося, що це йому сниться. Усе довкола було змазаним, приглушеним, таким, що відбувається не з ним, а з кимось іншим. Анатоль знав: його має насторожити те, що йому, можливо, доведеться скористатися пістолетом супротивника, але він наче заціпенів.
Дві групи підійшли ближче одна до одної.
Денарно зняв з Анатоля плащ. Секундант Константа зробив те саме зі своїм підопічним. Анатоль побачив, як Денарно навмисне обмацав кишені піджака Константа, кишені його жилетки, у яких не мусило бути іншої зброї, а також записників чи паперів, що могли б стати захисним щитом від кулі.
Денарно ствердно кивнув.
— Нічого зайвого.
Анатоль підняв руки, і секундант супротивника також обшукав його. Він відчув, як той витяг з його кишені годинник і відстебнув від його ланцюжка.
— Новий годинник, мосьє? Та ще й із монограмою. Прекрасна робота!
Анатоль упізнав цей хрипкий голос. Він належав чоловікові, котрий поцупив у нього батьків годинник під час нападу в Парижі. Верньє стиснув кулаки й ледь утримався, щоб не збити нахабу з ніг одним ударом.
— Не чіпай! — злісно прошипів він.
Слуга зиркнув на свого хазяїна, знизав плечима та відійшов.
Анатоль відчув, як Денарно взяв його за лікоть і підвів до одного з кілків.
— Верньє, ось ваша позначка.
Я не маю права схибити.
Йому дали пістоль. Він був важкий і холодний, набагато елегантніший за ті пістолі, що належали його покійному дядькові. Ствол був довгий і полірований, а на руків’ї — вигравіювані ініціали Константа.
Раптом Анатолеві здалося, що він дивиться на себе з величезної висоти. Він побачив чоловіка, дуже схожого на нього, з таким самим чорним, як смола, волоссям, такими самим вусами, блідим обличчям і носом, кінчик якого почервонів від холоду.
Навпроти нього, на відстані кільканадцяти кроків, Анатоль побачив іншого чоловіка — дуже схожого на того, котрий переслідував його з Парижа до самісінького півдня Франції.
Аж раптом звідкись іздалеку долинув голос. Розв’язка мала настати раптово й занадто швидко.
— Ви готові, панове?
Анатоль кивнув. Констант теж.
— По одному пострілу на кожного.
Анатоль підняв руку. Констант зробив те саме.
І той самий голос скомандував:
— Вогонь!
Анатоль утратив здатність усвідомлювати те, що відбувається. Він наче не бачив прицілу, не відчував запахів, не чув звуків. Він відчув цілковитий брак будь-яких емоцій. Йому здалося, що він нічого не зробив,(але м’язи його руки скоротилися, палець зігнувся, натискаючи на курок, і клацнула собачка. Анатоль побачив, як на поличці спалахнув порох, і в холодному повітрі квіткою розцвіла хмаринка диму. — Звуки двох пострілів відлунням прокотилися по просіці. З вершечків навколишніх дерев злетіли переполохані птахи й панічно шугонули геть.
Анатолеві раптом забракло повітря. Ноги його підломились. Він упав коліньми на тверду землю, думаючи про Ізольду й Леоні, а потім у його грудях розпливлося тепло, наче він лежав у ванні, а в його несподівано захололе тіло просочувалася гаряча вода. «Його поранено?» Наче голос Габіньйо. А може, й не Габіньйо.
Навколо нього зібралися темні постаті, уже нерозрізненні— чи то Денарно, чи то Ґабіньйо, просто ліс чиїхось ніг у чорних та сірих брюках, руки — в хутряних рукавичках, на ногах — важкі черевики. Раптом Анатоль почув якийсь звук. Несамовитий вереск, що донісся до нього через холодне повітря. Хтось із розпачем і болем вигукнув його ім’я.
Анатоль важко повалився набік. Йому здалося, що то кликала його Ізольда. Утім, водночас він збагнув, що решта присутніх теж почули цей крик. Натовп, що оточив його, розступився й позадкував — якраз достатньо, щоб Анатоль побачив, як до нього біжить Ізольда, вискочивши з-за дерев, а слідом за нею — Леоні.
— Ні! Анатолю, ні! — кричала Ізольда. — Ні!
Цієї миті його увагу привернуло дещо інше, якраз, на периферії його зору. В очах у нього почало темніти. Анатоль спробував сісти, але відразу ж скорчився від різкого, як після удару ножем, болю в боку. Він простяг руку, однак вона обм’якла, і він відчув, що знову падає на землю.