Глипнувши на територію, що розкинулася перед нею, Мередіт краєм ока помітила якийсь рух. Вона поглянула вниз і помітила, як із затишку будинку вийшла гнучка граціозна постать у плащі з капюшоном.
Мередіт здалося, що вітер зненацька набрав сили, війнув через арковий проїзд, прорізаний у високому самшитовому живоплоті, і понісся до диких луків з високою некошеною травою. На далекому озері він збурив хвильки, що стали хлюпати об берег, а їхні пінисті гребінці вискакували на траву.
Силует фігури тримався в тіні, ховаючись від дедалі прискіпливішого погляду світанкового сонця, промені якого почали то тут, то там пробиватися крізь тоненький серпанок хмаринок, що пливли по рожевому небу. Силует наче ширяв над мокрою травою, укритою тонким шаром роси. Мередіт відчула запах вологої землі, осені, спаленої стерні й багать. І запах кісток.
Мовчки й зачудовано дивилась вона, як постать жінки — а Мередіт ані на мить не сумнівалася, що то була жінка, — рушила до озера. На хвилину вона зупинилась і постояла на невеличкому узвишші над водою.
Зір Мередіт напружився й зосередився, наче об’єктив фотокамери під час зйомок великим планом. Їй здалося, що вона побачила, як капюшон упав з голови дівчини, відкривши її лице. Воно було бліде, бездоганної форми, із зеленими очима, що колись сіяли, як два смарагди. Колись. А тепер то була лише їхня слабка вицвіла подоба. Кучері, схожі на мідні завитки, просвічуючись у сонячних променях, розсипались мантією по тендітних плечах, сягаючи аж вузенької талії. Форма без змісту.
Мередіт здалося, що дівчина теж уважно дивиться їй у вічі, перебираючи в пам’яті власні спогади, сподівання й видіння.
А потім таємнича постать зникла в лісових хащах. «Леоні!», — прошепотіла Мередіт у запалій тиші.
Вона ще трохи постояла коло вікна, вдивляючись у те місце біля озера, де щойно стояла примарна фігура. Навколишнє повітря непорушно завмерло. У сутінках дерев ніщо не ворушилося.
Нарешті Мередіт зачинила вікно й повернулась у кімнату.
Кілька днів тому, та які там кілька днів — кілька годин, вона б утратила самовладання й запанікувала. Почала б боятися найгіршого. Стала б гарячково вдивлятися в дзеркало й бачити в ньому замість себе Жанету.
Але зараз — ні.
Мередіт не могла пояснити чому так, проте якимось загадковим чином усе змінилось. У думках запанувала цілковита ясність. Почувалася вона прекрасно. Жодного страху й близько не було. Усе побачене й почуте вишикувалось у послідовну низку — як музичний твір. У тунелі в Рен-ле-Бені — вода. На дорозі до Сугреню — земля. Тут, у готелі, особливо ж у цій кімнаті, де її присутність була найвідчутнішою, — повітря.
Мечі як масть повітря означають кмітливість та інтелект. Кубки як масть, пов’язана з водою, означають емоції. Пентаклі, масть землі, репрезентують фізичну реальність, скарб. З усіх чотирьох мастей бракувало лише вогню. Бракувало жезлів — масті вогню, енергії та конфлікту.
Уся історія — у цих картах.
А може, цей квартет уже знайшов своє завершення в минулому? У тій пожежі, що зруйнувала частину будинку в Домен понад сто років тому?
Мередіт повернулася до копії колоди, яку дала їй Лаура, і стала вдивлятись у зображення, сподіваючись, що вони викажуть їй свої таємниці. Розклавши їх перед собою, вона спробувала розслабитись і вивільнити свою фантазію та думки. Жінка пригадала розмову з Холом по дорозі до Рен-ле-Шато, коли вона розповідала йому, як стародавні вестготи ховали своїх царів і шляхту разом з їхніми скарбами в потаємних гробницях, а не на цвинтарях. Як вони тимчасово змінювали русло річки, щоб побудувати під ним погребальну камеру.
Якщо оригінальна колода пережила пожежу, бувши схованою на території Домен де ля Кад, то яке місце може бути безпечнішим за древню вестготську усипальницю? Згідно зі свідченнями Беяра, ця гробниця була збудована в той-таки вестготський період. Якщо колись тут текла річка, то це було б ідеальною схованкою. Видимою, але зовсім неприступною.
Нарешті сонце прорвало покривало хмар.
Мередіт позіхнула. Від недосипання їй паморочилась голова, проте водночас у неї грала кров від надміру адреналіну. Вона зиркнула на годинник. Хол сказав, що доктор О’Доннел прийде о десятій, тож до зустрічі лишалася ще година.
Задосить часу для задуманого.
Хол стояв у власній спальні в службовій частині готелю, міркуючи про Мередіт.
Він приспав її після того кошмару, що їй наснився, а потім йому самому розхотілося спати. Не бажаючи вмикати світло й турбувати жінку, він зрештою вирішив потихеньку вислизнути з номера та принагідно ще раз переглянути свої записи перед зустріччю з Шейлою О’Доннел. Хол волів ретельно підготуватись до зустрічі.