Обережно ступаючи, щоб не послизнутися на мокрій траві, Мередіт зійшла з узвишшя над озером та оцінила своє місцезнаходження. В одному напрямку стежина огинала озеро й вела назад до будинку. З протилежного боку виднілася заросла стежка, що йшла в букові хащі.
Мередіт рушила цією непримітною стежиною та невдовзі опинилася серед густого лісу з острівцями сонячного світла. Незабаром жінка вийшла на перехрестя приблизно однакових стежок. Декотрі підіймались угору, деякі спускалися вниз у напрямку долини. Спочатку вона хотіла знайти руїни вестготської гробниці, а вже від неї шукати місце, де, здогадно, заховано карти. Усе було надто просто, і цілком можливо, карти вже давно хтось знайшов, проте Мередіт вирішила, що спробувати таки варто й саме в цей спосіб.
Вона покрокувала стежкою, що привела до невеличкої галявини. За кілька хвилин схил круто пішов униз. Поверхня землі під ногами Мередіт змінилася. Вона пішла повільніше, обережно ступаючи по мокрих каменях та гравію й часто зупиняючись. Під її ногами хрумтіли сухі гілочки та скочувалися вниз камінці. Нарешті Мередіт опинилась на якійсь природній платформі, що дуже нагадувала місток. А під платформою, виходячи на неї під прямим кутом, виднілася смуга коричневої землі, що тяглась униз через зелені зарості, що оточували її зусібіч.
Крізь прогалину в деревах Мередіт розгледіла на далекій горі скупчення кам’яних мегалітів, які сіріли на зеленому тлі лісу. Вочевидь, то були ті самі споруди, що їх показував Хол дорогою до Рен-ле-Шато.
Волосся на її голові стало диба.
Мередіт раптом збагнула, що з цього місця можна побачити всі природні віхи, про які їй розповідав Хол: Крісло диявола, Кропильницю й Зуб диявола. Ба більше, саме звідси можна також побачити всі ті місця, що слугували фоном на картах Таро.
Гробницю було збудовано ще за часів вестготів. Тоді цілком резонно припустити, що в цих місцях є й інші вестготські поховання. Мередіт озирнулась. А місце, на якому вона стояла, навіть на її аматорський погляд, було дуже схоже на висохле русло річки.
Намагаючись не давати волі своєму ентузіазму та збудженню, Мередіт роззирнулася, шукаючи шлях, яким можна було б спуститися з платформи. Проте нічого годящого видно не було. Вона трохи повагалась, а потім, розвернувшись, поволі посунулась навкарачки до краю та звісилась на витягнутих руках униз. На мить зависнувши в повітрі, Мередіт розтисла руки — і за швидкоплинну запаморочливу мить її ступні вдарились у висохле річище.
Аби пом’якшити удар, вона зігнула коліна, а потім випросталась і пішла вниз. Смужка брунатної землі скидалася на дно річки, що пересихає в літні місяці, проте воно тут було слизьким від роси. Невдовзі поблизу того місця, де русло різко пірнало вниз, наче крута гірка на дитячому майданчику, Мередіт помітила невелику заглибину. Підійшовши ближче, вона побачила, що з-під густого вимитого водою коріння ялівцевого куща стирчить плаский сірий камінь. Заглиблення було надто малим, щоби являти собою могилу, однак було видно, що камінь опинився там зовсім не випадково. Мередіт витягла телефон і зробила кілька знімків.
Потім сховала мобільник і заходилася смикати траву та коріння. Його тоненькі ниточки виявились міцними, немов дроти, та все ж таки Мередіт удалося розчистити досить місця, аби пильніше придивитися до вологої зеленої ділянки.
Вона відчула, як у кров ринув адреналін. Там було кільце з каменів, яких загалом виявилося вісім. Схема їх розташування видалася Мередіт знайомою, і вона стала гарячково напружувати пам’ять. Придивившись уважніше, вона здогадалася, що форма кільця нагадувала зіркову корону з фігури La Force — Сила. І тепер на цьому місці Мередіт побачила, що навколишній ландшафт за кольорами й тонами збігався саме з цією картою.
Передчуваючи знахідку, Мередіт устромила пальці у вологу зелену поверхню мокрої землі й, відчуваючи, як крізь кінчики її дешевих вовняних рукавичок просотується вода, висмикнула найбільший з каменів. Вона витерла його начисто — і задоволено зітхнула. Чорною смолою чи фарбою на камені була намальована п’ятикутна зірка, взята в коло.
Символ масті пентаклів. Масті скарбів.
Мередіт зробила ще кілька знімків, а потім поставила камінь на ребро. Витягши з кишені поцуплений рушник, вона почала копати, шкрябаючи лопаткою об каміння та уламки невипаленої глиняної черепиці. Вона підняла один із цих уламків і роздивилася. Він був схожий на покрівельну черепицю, але ж чому тоді він опинився тут, далеко від будинку?