У парафіяльній церкві Рен-ле-Бена кюре Буде правив служби за померлими, а подзвін скорботно проводжав їх в останню путь. У Кустоссі кюре Желіс відкрив церкву й запропонував її холодні кам’яні плити всім безпритульним. У Рен-ле-Шато панотець Соньєр проповідував про зло, що крадеться околицями під покровом темряви, й закликав свою громаду шукати порятунку в обіймах єдиної істинної церкви.
А в Домен де ля Кад слуги, хоча й шоковані трагедією та своєю причетністю до неї, трималися мужньо й непохитно. Через тривалу хворобу Ізольди челядь почала ставитись до Леоні як до господині маєтку, але Маріету дедалі більше непокоїло те, що горе забрало в Леоні апетит, і вона ставала дедалі блідішою та худішою, її зелені очі втратили блиск. Проте мужність із нею лишилася. Дівчина пам’ятала, що пообіцяла Анатолю захищати його дружину та дитину й була рішуче налаштована не зрадити пам’ять про брата.
Віктора Константа звинуватили в убивстві Маргарити Верньє в Парижі, в убивстві Анатоля Верньє в Рен-ле-Бені та в замаху на вбивство Ізольди Верньє, колишньої Ляскомб. На стадії розгляду перебувала також справа про напад на повію в Каркасоні. Було висловлене припущення, яке прийняли без подальшого розслідування, що доктор Ґабіньйо, Шарль Денарно та ще один співучасник цієї жахливої трагедії були вбиті за наказом Віктора Константа, хоча він безпосередньо й не натискав на курок.
Мешканці містечка несхвально поставилися до звістки про те, що Анатоль та Ізольда побралися потайки. Головним чином, вони були невдоволені поспішністю шлюбу, а не тим, що Анатоль був племінником першого чоловіка Ізольди. Проте було обмаль сумнівів у тому, що з часом до їхнього вчинку почнуть ставитися терпляче та з розумінням.
Купа дров біля кухні значно поменшала. Ізольда виказувала мало ознак покращення свого психічного стану, зате дитина всередині неї зростала й розвивалася дуже швидко. День і ніч у спальні Ізольди на другому поверсі палахкотів у каміні вогонь. Він тріскотів дровами й кидався жаринками. Дні були короткими, і сонце не встигало нагріти землю до чергового приходу темряви.
Перебуваючи в полоні свого горя, Ізольда й досі була на межі між світом, із якого вона на деякий час відлучилась, і незвіданим краєм, що лежав попереду. Голоси, котрі не полишали її, нашіптували, що коли вона рушить уперед, то на залитих яскравим світлом галявинах знайде своїх рідних і близьких, які її люблять та чекають. Там буде Анатоль, осяяний м’яким і лагідним світлом. Там нема чого боятись. У хвилини, коли на неї сходила благодать — принаймні їй так здавалось, — Ізольді кортіло померти, щоб бути зі своїм коханим. Але душа його дитини, що прагнула народитися, виявилась занадто сильною.
Одного похмурого тихого дня, який нічим не відрізнявся від інших, Ізольда раптом усвідомила, як чуття повернулося до її ослаблих кінцівок. Почалося з пальців. Відчуття було таке кволе, що його можна було легко сплутати з чимось іще. Скажімо, з відруховою реакцією на подразнення. Поколювання в кінчиках пальців та під нігтями. Потім злегка засмикались її ноги під ковдрою. А після цього закололо в потилиці.
Вона поворухнула рукою, і рука підкорилась її волі.
Ізольда почула шум. Ні, не те безкінечне шепотіння, що не відпускало її, а звичайнісінький домашній звук стільця, який посунули по підлозі. Уперше за кілька місяців цей звук не був підсилений чи приглушений часом або світлом. Він увійшов у її свідомість без жодного спотворення.
Ізольда відчула, як над нею хтось схилився, відчула на щоці чийсь подих.
— Мадамо?
Вона ворухнула повіками — і вони затріпотіли. Потім почула, як комусь забило дух, почула тупотіння ніг по підлозі та звук поштовхом розчинених дверей, а потім зойк. Долинаючи із зали на нижньому поверсі, він наче пульсував, дужчав, у ньому бриніли нотки радості й упевненості. «Мадемуазеле Леоні! Мадама прокидається!»
Яскраве світло засліпило Ізольду, і вона закліпала очима. Почувся новий шум, потім чиїсь холодні пальці взяли її за руку. Повільно повернувши набік голову, вона розплющила очі й побачила перед собою обличчя племінниці, котра задумливо дивилась на неї.
— Леоні?
Ізольда відчула, як стиснули її пальці.
— Я тут.
— Леоні… — мовила Ізольда й затнулася. — Анатоль, він…
Одужувала Ізольда дуже повільно. Вона ходила, їла, спала, проте поліпшення її фізичного стану було хитким і нестабільним, а в її сірих очах згас вогонь. Горе наче відсторонило її від самої себе. Усе, що вона думала й бачила, усе, що відчувала на дотик і на смак, торкалося болісних струн пам’яті.