Вечорами вона здебільшого сиділа з Леоні у вітальні й розмовляла з нею про Анатоля, поклавши свої тонкі пальці на живіт, що ставав дедалі опуклішим. Леоні слухала розповідь Ізольди про її роман з Анатолем — від першої миті їхнього знайомства до рішення боротися за своє щастя й здійснити обман на цвинтарі Семетьєр де Монмартр, про скороминущу радість їхнього потаємного вінчання в Каркасоні напередодні страшного буревію.
Проте хоч би скільки разів Ізольда переповідала цю історію, її кінець завжди лишався однаковим. Казка про неземне кохання, що його згубили лиходії.
Нарешті зима скінчилася. Розтанув сніг, хоча в лютому ранковий мороз іще тримав землю у своїх міцних лещатах.
А в Домен де ля Кад Леоні й Ізольда залишалися в полоні своєї туги. Нещасні й осиротілі, спостерігали вони за тінями та примарами на галявинах маєтку. Гості приїздили до них зрідка, за винятком мосьє Беяра та мадам Буск, котра, попри втрату маєтку після одруження Жуля Ляскомба, виявилась великодушною подругою та приязною сусідкою.
Мосьє Беяр час від часу приносив новини з поліції про пошуки Віктора Константа, який під покровом ночі втік із готелю «Де ля Рен» у Рен-ле-Бені тридцять першого жовтня й відтоді ніде у Франції помічений не був.
Поліція дізнавалася про нього на різних курортах та в психлікарнях, що спеціалізувалися на лікуванні хвороби, на яку він страждав, але марно. Держава навіть почала процес конфіскації його чималого майна. За його голову було призначено винагороду. Однак, попри всі ці зусилля, Константа ніде не було ані видно, ані чутно.
Двадцять п’ятого березня, удень нещасливих роковин фальшивого поховання Ізольди на цвинтарі в Парижі, Леоні отримала офіційного листа від інспектора Турона. У ньому він повідомляв її, що оскільки, на думку поліції, Констант утік із країни, скоріш за все, перетнувши кордон Андорри чи Іспанії, його пошуки будуть припинені. Інспектор запевнив Леоні, що втікача буде схоплено та страчено на гільйотині, якщо він надумає повернутись до Франції, і у зв’язку з цим висловлював сподівання, що мадам і мадемуазель Верньє більше не доведеться боятися, що Констант буде їм докучати.
У самому кінці березня, коли негода на кілька днів затримала їх удома, Леоні знічев’я взяла перо й написала листа колишньому приятелеві Анатоля — Ашилю Дебюссі. Вона знала, що тепер він воліє називатися Клодом Дебюссі, проте ніяк не могла наважитися звертатись до нього таким чином.
Листування допомогло заповнити порожнечу в її одноманітному житті та, що було найважливішим для її розбитого серця, підтримувало ту невидиму нитку, яка пов’язувала її з Анатолем. Ашиль розповів їй, що відбувалося на вулицях і бульварах, котрі були колись для неї й Анатоля домівкою, переповів плітки про конфлікти в Академії, про авторів у фаворі та про тих, хто знемилів, про суперечки між художниками, про зневажених композиторів, про скандали й амурні історії.
Леоні було байдуже до світу, що здавався їй тепер таким далеким, таким недосяжним, але все це нагадувало їй про розмови з Анатолем. Подекуди, в старі добрі часи, коли він повертався з Ашилем із вечірки в салоні «Ле Ша нуар», Анатоль заходив до неї в спальню й стомлено падав у фотель біля її ліжка. Леоні, визираючи з-під ковдри, зацікавлено слухала його розповіді.
Дебюссі писав здебільшого про себе, аркуш за аркушем укриваючи своїм схожим на павутиння почерком. Та Леоні не нарікала. Це відвертало її думки від власного горя. Вона сміялася, читаючи про його недільні відвідини церкви Сен-Жерве зі своїм другом-атеїстом, куди вони ходили послухати григоріанський спів. Вони навмисне сідали спинами до вівтаря, виявляючи в такий спосіб свою зневагу і до пастви, і до священика, що правив службу.
Леоні не могла покинути Ізольду, навіть якби була вільною від обов’язку та мала змогу подорожувати. Думка про повернення до Парижа була надто болісною. Бо було ще зарано. На її прохання Ашиль та Габі Дюпон регулярно відвідували цвинтар Семетьер де Пассі, де клали квіти на могилу Маргарити Верньє. Ашиль написав, що її гробниця, спорудження котрої як прощальний прояв щедрості оплатив Дюпон, розташовувалась неподалік від могили художника Едуарда Мане. Тихе, затінене місце. Леоні подумала, що її матері мабуть, сподобалось би лежати в такій компанії.
Погода змінилась, коли настав квітень. Він з’явився, немов генерал на бойовищі. Агресивний, шумний, войовничий. Купи хмар стрімко неслися над вершинами гір. Дні ставали дедалі довшими, ранки — світлішими. Маріета дістала свої голки та нитки. Вона розшила сорочки Ізольди та зробила вставки в її спідниці, щоб припасувати їх до змін у її фігурі.