У страшенно спекотні дні липня й серпня Леоні часто прокидалася вранці з відчуттям надії та з легкістю в серці, але невдовзі спогади темною хмарою знову поверталися до неї. Та її любов і рішучість захистити сина Анатоля від лиха допомагали їй зберігати самовладання.
РОЗДІЛ 89
Осінь 1892 року поволі перекотилась у весну 1893, а Констант так і не з’являвся в Домен де ля Кад. Леоні поволі утвердилась у думці, що він таки помер, хоча була б рада мати достовірне підтвердження цього.
Як і торік, серпень 1893 був сухий і жаркий, мов у Сахарі. Посуха змінилася зливами, що впали на ввесь Лангедок і змили в долинах великі ділянки землі, відкривши під її шаром стародавні печери та схованки.
Ашиль Дебюссі виявився справним дописувачем. У грудні він надіслав чергового листа з різдвяними віншуваннями й розповів Леоні, що Національна спілка композиторів збиралася в одному з концертів представити його твір, прелюдію до «Післяполудневого відпочинку фавна», задуману як першу частину сюїти з трьох частин. Читаючи натуралістичний опис відпочинку фавна на просіці, Леоні згадала прогалину в лісі, у якій два роки тому знайшла колоду карт. На мить у неї виникла спокуса сходити в те місце й перевірити, чи й досі вона там.
Проте вона цього не зробила.
Її світ був окреслений не паризькими бульварами та проспектами, а буковим лісом на сході, під’їзною алеєю на півночі й галявинами на півдні. Її тримала на світі лише любов до маленького хлопчика та ніжна приязнь до прекрасної, але хворої жінки, про яку вона пообіцяла піклуватися.
Луї-Анатоль невдовзі став улюбленцем містечка та прислуги, що називала його pichon, тобто малий. Він був пустотливий, але завжди чарівний, увесь час про щось розпитував і чимось цікавився, і в цьому був більше схожий на свою тітку, а не на загиблого батька. Одначе малюк умів також слухати. Коли Луї-Анатоль підріс, Леоні стала гуляти з ним стежинами та парками маєтку. Або його брав із собою рибалити Паскаль, котрий навчив хлопчика плавати в озері. Вряди-годи Маріета дозволяла йому пошкребти ложкою змішувальну макітру, у якій вона готувала якісь ласощі — то малинове суфле, то шоколадний пудинг. Інколи малий, стоячи на триногому ослінчикові, упритул присунутому до столу, з фартухом на шиї, що сягав йому до п’ят, пробував місити тісто для хліба, а Маріета підстраховувала його ззаду, щоб він не впав.
Коли Леоні брала племінника з собою до Рен-ле-Бена, його улюбленою розвагою було сидіти у вуличному кафе, яке так любив Анатоль. Кучерявий, одягнений у сорочечку з комірцем і вельветові бриджі, звужені в колінах, він сидів, звісивши ноги, на високому дерев’яному стільці, наминаючи шоколадне морозиво й попиваючи вишневий сироп і свіжий яблучний сік.
На його третій день народження мадам Буск подарувала Луї-Анатолю бамбукову вудку. А наступного Різдва метр Фроміляж прислав коробочку олов’яних солдатиків хлопцю та святкові побажання для Леоні й Ізольди.
Луї-Анатоль був також частим гостем в оселі Одріка Беяра, котрий розповідав йому перекази про середньовічні часи та шляхетну доблесть шевальє, які захищали Південь від загарбників із Півночі. Замість утомлювати хлопчика читанням історичних книжок, що припадали порохнявою на полицях Домен де ля Кад, мосьє Беяр немов оживлював минуле. Улюбленою історією Луї-Анатоля була розповідь про облогу Каркасона 1209 року та про тих хоробрих чоловіків, жінок і навіть дітей, віком лише трохи старших за нього, що втекли від загарбників до важкодоступних сіл в От Валлє.
Коли малому виповнилося чотири роки, Одрік Беяр подарував йому копію середньовічного бойового меча з гравійованим ефесом і викарбуваними на ньому власними ініціалами. Леоні, скориставшись послугами одного з численних кузенів Паскаля, купила для Луї-Анатоля у Квіяні маленького мідно-червоного поні з густою білою гривою та пишним хвостом. На носі в нього була біла зірочка. Усе те спекотне літо Луї-Анатоль удавав із себе шевалье; він то бився з французами, то перемагав на лицарських турнірах, збиваючи бляшанки з дерев’яного парканчика, спеціально збудованого Паскалем на дальній галявині. А з вікна вітальні за його забавами спостерігала Леоні, пригадуючи, з якими заздрощами та захватом дивилась вона на Анатоля, коли той грав у піжмурки й лазив по деревах у парку Монсо.
Малюк виявив також неабиякі музичні здібності, таким чином засвідчивши, що гроші, начебто викинуті намарно на музичні уроки Анатоля, усе ж пішли на користь. Леоні найняла вчителя гри на фортепіано з Ліму. Раз на тиждень, гуркочучи візком по алеї, приїздив професор — із хусткою на шиї, широкою пришпиленою краваткою та патлатою бородою. Упродовж двох годин він натаскував Луї-Анатоля вправами для п’яти пальців і гамами. І щотижня, від’їжджаючи, він настійно прохав Леоні примушувати хлопця вправлятися на фортепіано, поставивши на тильну частину рук склянки з водою, щоб виробляти належний дотик. Леоні та малий погоджувались, кивали й перші день-два справді виконували рекомендації, проте коли вода розливалася, замочуючи вельветові штанці малого й сукню Леоні, вони весело сміялись і грали натомість шумні дуети.