Лишаючись на самоті, хлопчик часто навшпиньки підбирався до фортепіано й експериментував. Леоні стояла непоміченою на верхній площадці сходів і прислухалася до милих безхитрісних мелодій, що їх створювали маленькі пальчики. І хоч би звідки малий починав, він часто опинявся в тональності А мінор. У такі моменти Леоні пригадувала аркуш із музикою, що його вона поцупила в гробниці та який і досі лежав у фортепіанному стільці. Кожного разу вона міркувала, чи дати його зіграти Луї-Анатолю. Утім, побоюючись прихованої в аркуші чаклунської сили та можливих наслідків її впливу, Леоні не наважувалася цього зробити.
Увесь цей час Ізольда жила в присмерковому світі, блукаючи кімнатами й коридорами Домен де ля Кад, наче примара. Говорила вона мало, любила свого сина, а прислуга дуже любила її. Тільки коли вона зазирала в смарагдові очі Леоні, у глибині її душі проскакувала якась іскра, і тоді, на коротку невловиму мить очі її спалахували вогнем скорботи й тужливих спогадів. Та невдовзі пелена темряви знов опускалася на них. Деколи її стан поліпшувався. Уряди-годи Ізольда виходила з присмерку, наче сонце, що виходить із-за хмар. Проте минав час, і її знов обсідали чиїсь голоси. Ізольда розпачливо затуляла руками вуха й тихо плакала. Тоді Маріета лагідно відводила її до затишку та напівтемряви її спальні — до кращих часів. Періоди спокою ставали чимраз коротшими. Пітьма довкола Ізольди згущалась. Анатоль ніколи не йшов їй з голови. Однак Луї-Анатоль сприймав свою матір такою, якою вона була, бо в іншому стані він її ніколи не бачив.
Утім, не таке життя уявляла для себе Леоні. Вона прагла кохання, хотіла побачити світ, бути собою. Та вона любила свого племінника, жаліла Ізольду й, вірна слову, даному Анатолеві, була непохитною у виконанні свого обов’язку.
Золотиста осінь змінялася холодною білою зимою, і могила Маргарити Верньє вкривалася товстим сніжним килимом. Зеленій весні приходили на зміну палюче золотаве небо, висохла трава пасовищ, і тоді скромна могила Анатоля Верньє над озером у Домен де ля Кад заростала колючою шипшиною.
Земля, вітер, вода й вогонь — незмінна схема природного світу.
Та їхнє спокійне життя невдовзі мало перерватися. Між Різдвом і Новим 1897-м роком з’явилася низка ознак — знамень і навіть попереджень, — що віщують лихі часи.
У Квіяні син сажотруса упав із даху та зламав собі шию. В Естеразі на капелюшній фабриці зайнялась пожежа, унаслідок якої загинуло четверо робітниць з Іспанії. У друкарні родини Бусків учня майстра затягло в друкарський станок і відірвало чотири пальці на правій руці.
Для Леоні загальний неспокій і тривога набули конкретних обрисів тоді, коли приїхав мосьє Беяр і привіз їй неприємну звістку про те, що він змушений покинути Рен-ле-Бен. Наставав час місцевих зимових свят: у селі Бренак дев’ятнадцятого січня, у Шампань-сюр-Од двадцятого та в Бельвіані двадцять другого. Мосьє Беяр мав навідатись до тих далеких поселень, а потім вирушити вище в гори. З очима, затьмареними тривогою, він пояснив Леоні, що це — його обов’язок, давній і нагальніший, аніж його добровільне опікунство над Луї-Анатолем, і що він не може більше відкладати його виконання. Леоні пожалкувала, що він так вирішив, однак визнала за краще промовчати. Мосьє Беяр дав слово повернутися до дня святого Мартіна в листопаді, коли зазвичай збирають гроші за оренду помешкань.
Леоні була в розпачі через те, що його мандрівка розтягнеться на багато місяців, але вона вже встигла засвоїти: коли мосьє Беяр ухвалив рішення, ніщо не зможе примусити його змінити свою думку.
Неминучий від’їзд мосьє Беяра й непояснені його причини ще раз нагадали Леоні, як мало насправді знає вона про свого друга й захисника. Вона навіть достеменно не відала, скільки йому років, хоча Луї-Анатоль заявив, що йому має бути не менше семисот років, інакше звідки він знає стільки давніх історій та ще й у таких подробицях?