Мередіт кинула погляд на десять карт, що лежали на столі. Слова ворожки хаотично кружляли в її свідомості.
Ідеться про дослідження можливостей, про виявлення підсвідомих мотивацій і бажань.
Чарівник та Диявол із холодними блакитними очима. Перший є подвійною октавою другого. І самі лише вісімки — номер, що означає успіх і визнання.
Простягнувши руку, Мередіт узяла спочатку четверту карту розкладу, а потім — останню. Сила та Справедливість.
Здавалося, вони якимось чином пов’язані між собою.
— На якусь мить мені здалося, що я збагнула, — мовила вона, звертаючись не стільки до Лаури, скільки до себе. — Наче десь там, під поверхнею, усе зійшлося й набуло сенсу.
— А зараз?
Мередіт підвела очі. Кілька секунд обидві жінки дивились одна на одну.
— А тепер — це лише малюнки. Малюнки й кольори.
Її слова наче повисли в повітрі. Раптом Лаура швидко простягла руки та згребла докупи карти, наче не бажаючи ні на хвилину довше залишати цей розклад на столі.
— Можете узяти їх із собою, — сказала вона. — І самі з усім розберетеся.
Мередіт здивовано уставилася на ворожку — чи не почулося їй, бува?
— Перепрошую?
Лаура простягнула їй колоду.
— Ці карти — ваші.
Переконавшись, що вона не помилилася, Мередіт почала відмовлятися.
— Та ні, я дійсно не можу…
Але Лаура полізла під стіл, дістала звідти квадрат чорного шовку й загорнула в нього колоду.
— Ось. Візьміть, — сказала вона, посунувши пакунок через стіл. — Це ще одна традиція Таро. Багато хто вважає, що карти не слід купувати самому, а дочекатися нагоди, коли хтось тобі їх подарує.
Мередіт похитала головою.
— Лауро, як же я можу їх узяти? До того ж я не вмію ними користуватися.
Вона підвелась і вдягнула куртку.
Лаура теж підвелася.
— А я переконана, що вони вам знадобляться.
На мить їхні погляди зустрілися.
— Таж вони мені не потрібні.
Якщо я їх візьму, то вороття не буде.
— Ця колода — ваша, — сказала Лаура. І після невеличкої паузи додала. — Не сумніваюсь, у глибині душі ви знаєте, що її слід узяти.
Раптом Мередіт відчула, що кімната наче насувається на неї. Заворушились і запульсували барвисті стіни, візерункова скатертина на столі, сонце та серпики місяця. Вони то збільшувалися, то зменшувалися, змінюючи форму й відтінки. І з’явилося ще одне — ритм. Він зазвучав у її голові немов музика. Або ж як вітер у кронах дерев.
Enfin. Нарешті.
Мередіт почула це слово так чітко, наче вимовила його сама. Воно прозвучало так різко й так гучно, що вона обернулася, гадаючи, що хтось, мабуть, увійшов до кімнати. Але позаду нікого не було.
Минуле переплелося з сьогоденням.
Вона не хотіла брати карти, але, спостерігши рішучість Лаури, відчула, що ніколи не вийде з цієї кімнати, якщо не прийме подарунок.
Тож дівчина взяла карти. І, не кажучи ні слова, повернулася й побігла вниз східцями.
РОЗДІЛ 17
Забувши про час, Мередіт блукала вулицями Парижа, міцно тримаючи в руках карти, наче побоюючись, що вони ось-ось кудись полетять і заберуть її разом із собою. Вони їй були непотрібні, але їй бракувало духу спекатися їх.
І лише тоді, коли годинник на вежі церкви Сен-Жерве пробив першу, Мередіт здогадалася, що може запросто спізнитися на літак до Тулузи.
Набравшись, нарешті, зваги й заспокоївшись, вона спіймала таксі та прокричала водію, що добре йому заплатить, якщо він устигне вчасно відвезти її до аеропорту. Авто верескнуло шинами та влилось у транспортний потік.
Рівно за десять хвилин вони вже були на Рю де Тампль. Хутко вискочивши з таксівки, Мередіт гайнула через вестибюль до свого номера. Мерщій запхавши в дорожню валізу все потрібне й схопивши переносний комп’ютер та зарядний пристрій, вона кинулася назад, до таксі, яке чекало з увімкненим лічильником. Залишивши речі, які вона не брала з собою, у консьєржки та попередивши її, що повернеться наприкінці тижня й зупиниться в готелі ще на два-три дні, Мередіт застрибнула в таксі, і воно притьмом гайнуло до аеропорту Орлі.