— Ти що, забув годинник?
— Та ні, не забув. Грабіжники відібрали, — відповів Анатоль зі злістю в голосі.
І вони пішли вздовж платформи, шукаючи свої місця. Леоні читала на вагонах таблички з позначенням місць, де потяг мав зупинятися: Ларош, Тонер, Діжон, Масон, Ліон-Перранш того-таки дня о шостій вечора, потім Валене, Авіньйон і, нарешті, Марсель.
Завтра вони мали сісти на поїзд, який ішов від Марселя до Каркасона вздовж узбережжя. Потім, у неділю вранці, їм треба пересісти на потяг із Каркасона до Куїзи-Монтазель, найближчої до Рен-ле-Бена станції. А звідти, якщо вірити настановам їхньої тітоньки, можна досить швидко дістатись екіпажем до маєтку Домен де ля Кад, розташованого коло підніжжя Корб’єрів.
Анатоль купив газету й заховався за нею. Леоні ж спостерігала за людьми, що проходили повз них. Циліндри та ділові костюми, дами в широких довгих спідницях. Жебрак із виснаженим обличчям і засмальцьованими пальцями підняв вікно їхнього вагона першого класу й почав канючити милостиню. Проте невдовзі прийшов кондуктор і прогнав його геть.
Потім паротяг пронизливо свиснув, чмихнув і випустив струмінь пари. З труби полетіли іскри. Скреготнув метал об метал, труба знову чмихнула, і мало-помалу колеса почали обертатися.
Enfin. Нарешті.
Набираючи швидкість, поїзд став віддалятися від платформи. Відкинувшись на спинку сидіння, Леоні спостерігала, як у клубах білого диму зникає Париж.
РОЗДІЛ 19
Куїза, двадцяте вересня, неділя
Леоні сподобалася триденна подорож по Франції. Щойно експрес залишив позаду похмурі паризькі передмістя, настрій Анатоля покращився, і він став розважати сестру всілякими розповідями. Потім вони грали в карти й планували своє дозвілля в горах.
У п’ятницю о шостій вечора вони вийшли з поїзда в Марселі. Наступного дня Анатоль та Леоні поїхали далі вздовж узбережжя до Каркасона, а потім переночували в готелі без гарячої води та з нахабною обслугою. Зранку наступного дня Леоні прокинулася з головним болем, а потім вони так довго й безуспішно шукали фіакр (бо була неділя), що ледь не спізнилися на проходжалий потяг.
Однак тільки-но потяг виїхав за передмістя, настрій Леоні відразу поліпшився. На сидінні, біля томика оповідань, вона розклала путівник і заглибилася в нього. Живий, свіжий ландшафт Середземномор’я почав справляти свій чарівливий вплив. Залізнична колія бігла на південь, до Піренеїв, сріблястою долиною звивистої річки Од. Спочатку колія йшла вздовж дороги. Довколишня місцевість була пласкою та безлюдною. Проте невдовзі Леоні побачила ліворуч і праворуч ряди виноградників, де-не-де виднілися ще квітучі соняшникові поля. Жовтогарячі голови соняшників схилилися на схід.
Потім вона помітила маленьке село — буквально жменьку хатин, — що примостилося біля обніжжя далекої мальовничої гори. Згодом показалося ще одне. Будинки з червоними черепичними дахами скупчилися довкола церкви з гострим шпилем, який здіймався високо вгору. На околицях містечок, розташованих уздовж залізниці, росли рожеві китайські троянди, бугенвілії, духмяний жасмин, кущі лаванди та дикий мак. Віти каштанів зігнулися під тягарем численних плодів, схожих на зелені шпичасті шоломи. Золотисті й жовті відтінки барв тільки починали вгадуватись у довколишньому краєвиді. Вони були єдиною ознакою того, що осінь уже сховалася за лаштунками.
І повсюдно вздовж колії в полях працювали селяни. Їхні накрохмалені блакитні блузи блищали, наче вкриті лаком, а комірці та манжети були прикрашені вишитими візерунками. Для захисту від палючого сонця жінки носили широкі солом’яні брилі. Чоловіки зі смиренним виразом на обвітрених обличчях терпляче збирали пізній урожай.
У досить великому містечку Ліму потяг зупинився на п’ятнадцять хвилин. По тому пейзаж став стрімкішим, скелястішим та менш привабливим для ока: то долини змінялися передгір’ями Високих Корб’єрів. Потяг обачливо й неквапливо торохтів по рейках, що приліпилися до крутого берега річки, а потім з-за повороту несподівано показалися блакитно-білі Піренеї. Вони виблискували вдалині крізь спекотну імлу.
Леоні аж дух перехопило. Здавалося, гори підіймаються прямісінько з землі, як могутня стіна, що сполучає земну твердь із небесами. Вони були прекрасні у своїй вічній незмінності. Перед лицем такої природної краси всі споруджені людьми будівлі Парижа видалися зовсім нікчемними. Суперечки стосовно знаменитої металевої вежі мосьє Ейфеля, широких бульварів барона Гюсмана й навіть оперного театру мосьє Гарньє враз поблякли й утратили свою значущість. Це був ландшафт, створений за цілком іншим масштабом: земля, повітря, вогонь і вода. Усі чотири стихії чітко поставали перед очима, ніби клавіші фортепіано.