Потяг торохтів і скрипів. Він то вповільнював хід, то рвучко прискорювався. Леоні опустила вікно й відчула на своїх щоках свіжий середземноморський вітерець. У затінку сірих гранітних скель різко здіймалися лісисті пагорбки — зелено-жовто-пурпурові. Заколисана погойдуванням вагона й рипінням коліс, Леоні трохи покліпала повіками й задрімала.
Потяг сіпнувся, запищали гальма — і Леоні різко прокинулась.
На якусь мить вона перелякано витріщила очі, силуючись збагнути, де вона є. Потім уздріла путівник, Анатоля, що сидів напроти, — і пригадала. Вони були далеко від Парижа, у трясучому залізничному вагоні поблизу Середземного моря.
Поїзд стишував рух.
Леоні заспано глянула в закіптюжене вікно. Напис на пофарбованому дерев’яному щиті коло платформи було важко розібрати. Згодом вона почула, як начальник станції вигукнув із сильним південним акцентом: «Куїза-Монтазель. Стоянка — десять хвилин».
Леоні різко випростувалась і постукала брата по коліну.
— Анатолю, ми вже приїхали. Вставай.
Провідники почали відчиняти двері, сильно гупаючи ними в зелені боки вагонів. Цей звук чимось нагадував безладні аплодисменти на аматорських концертах.
— Анатолю! — повторила Леоні, гадаючи, що той лише вдає, що спить. — Уже час. Ми прибули до Куїзи.
Вона визирнула з вагона.
Навіть попри кінець курортного сезону й незважаючи на те, що була неділя, уздовж потяга вишикувалася ціла шеренга носіїв. Вони стояли, спершись на дерев’яні возики з високими бортами. У більшості кашкети були повернуті дашком назад, жилетки — розстебнуті, а рукави сорочок закочені по лікті.
Леоні підняла руку.
— Агов, носію, сюди, будь ласка!
Якийсь чоловік кинувся вперед, явно мріючи про те, як двійко-трійко су опиняться в його кишені. Леоні зайшла всередину, щоб зібрати свої речі.
Двері купе розчинилися без попередження.
— Дозвольте, мадемуазель.
На платформі стояв чоловік, зазираючи в купе.
— Та ні, ми самі зберемо наші речі… — почала була вона, але носій, змірявши поглядом купе й побачивши сплячого Анатоля та речі на полиці, без запрошення ввійшов усередину.
— Кажу вам, ми самі винесемо свої речі.
Леоні відразу ж відчула до незнайомця антипатію. Накрохмалений комірець, двобортна жилетка та циліндр свідчили про його шляхетність, але все одно в його зовнішності щось було не так. Надто сміливий, навіть нахабний погляд.
— Дякую, однак ми не потребуємо вашої допомоги, — сказала Леоні, відчувши, що від незнайомця тхне сливовицею. — Я більш аніж упевнена…
Проте той, не чекаючи дозволу, уже знімав з полиці їхні валізи та коробки. Леоні помітила, як він зиркнув на ініціали, написані на шкіряній валізі брата, коли ставив її на брудну підлогу.
Стривожена бездіяльністю Анатоля, дівчина різко посмикала його за руку.
— Анатолю, вставай! Уже Куїза. Прокидайся!
Нарешті вона з полегкістю побачила, що брат заворушився. Його повіки затремтіли, розплющились, і він сонно озирнувся довкола, явно розгубившись, коли втямив, що він сидить у вагоні. Але потім побачив поруч сестру й усміхнувся.
— Ото заснув! — мовив він, пригладжуючи довгими пальцями змащене волосся. — Наче в забуття впав.
Леоні кивнула, привертаючи увагу Анатоля до носія. Той якраз гепнув братовою валізою на платформу, а потім знову зайшов до купе, щоб узяти лаковану скриньку з шитвом.
— Обережніше, — різко попередила Леоні. — Це дорогоцінна скринька.
Чоловік зміряв її поглядом, а потім зиркнув на ініціали, вигравійовані на кришці, — LV.
— Ну аякже. Не хвилюйтеся.
Анатоль підвівся — і тієї ж миті купе наче сильно поменшало. Зиркнувши на себе в дзеркало під багажною полицею, він поправив комірець, розгладив жилетку й обсмикнув манжети. Потім нагнувся й одним граціозним рухом підхопив свій циліндр, палицю та рукавички.
— Прошу, пані, — грайливо мовив він, подаючи Леоні руку.
І тільки після цього Анатоль, здавалося, помітив, що їхні речі винесли з купе. Він поглянув на носія.
— Дуже вдячний вам, мосьє. Нам дуже приємно, що ви нам допомогли.
— Нема за що. Мені теж приємно, мосьє…
— Верньє. Анатоль Верньє. А це — моя сестра Леоні.
— Раймон Денарно — до ваших послуг. — Чоловік злегка торкнувся свого циліндра. — Ви зупинитеся в Куїзі? Якщо так, то я був би радий…