Леоні зацікавлено нахилилась до співрозмовника.
— З лихою славою?
Проте Анатоль швидко перевів розмову на Іншу тему.
— Ви знали Ляскомба, Ґабіньйо?
— Не дуже добре, але ми були з ним знайомі. У перші роки шлюбу він із дружиною проводив тут кожне літо, місяцями не буваючи у своєму маєтку.
— А ви часом не були персональним лікарем Ляскомба?
Ґабіньйо заперечливо похитав головою.
— Ні, я не мав такої честі. У Тулузі в нього був свій лікар. Він слабував багато років, хоча його смерть усе одно сталася швидше, аніж припускали; вочевидь, її прискорила та жахлива застуда, від якої він зліг на початку року. Коли стало ясно, що він не одужає, ваша тітка повернулася до маєтку на початку січня. Кілька днів по тому Ляскомба не стало. Звісно, ходили чутки, що він помер унаслідок…
— Ґабіньйо! — перервав його Фроміляж. — Припніть язика!
Молодий лікар знову почервонів як буряк.
Своє велике невдоволення Фроміляж продемонстрував тим, що покликав офіціанта й став прискіпливо-дріб’язково перераховувати всі з’їдені страви, унеможлививши таким чином подальшу бесіду між двома столами.
Анатоль залишив щедрі чайові. Фроміляж недбало кинув на стіл купюру й підвівся.
— Мадемуазель Верньє, мосьє Верньє, до побачення, — сказав він. — Ходімо, Габіньйо. Маємо ще чимало справ.
На превеликий подив Леоні, молодий лікар мовчки підкорився.
— Чому не можна було говорити про Ламалу? — обурено вигукнула Леоні, тільки-но їхні співрозмовники відійшли досить далеко. — І чому доктор Габіньйо дозволяє метрові Фроміляжу так нахабно поводитися з ним?
Анатоль іронічно посміхнувся.
— Ламалу сумнозвісне тим, що там випробовують найновіші методи лікування сифілісу, який призводить до сухот спинного мозку. А щодо манер, то мені здається, що Габіньо й справді потребує наставництва метра. У такому маленькому містечку від цього залежить успіх або неуспіх лікарської практики. — Він знов осміхнувся. — Подумати тільки — Ламалу-ле-Бен!
Леоні замислилася, щось пригадуючи.
— А чому тоді доктор Габіньйо так здивувався, коли я розповіла йому, що ми збираємося зупинитись у Домен де ля Кад? І що він мав на увазі, коли сказав про лиху славу того маєтку?
— Габіньйо занадто балакає, а Фроміляж не любить пліток. Оце й усе.
Леоні похитала головою.
— Ні, не все, — заперечила вона. — Метр Фроміляж будь-що хотів заткнути йому рота.
Анатоль знизав плечима.
— Фроміляж явно має холеричну вдачу людини, котра легко дратується. Йому просто не подобається, що Габіньйо базікає, наче жінка.
Зачувши таку образу на адресу представниць своєї статі, Леоні показала братові язика.
— Хам!
Анатоль витер вуса, поклав серветку на стіл і, відсунувши стілець, підвівся з-за столу.
— Ходімо. Ми маємо трохи часу в запасі, тож давай ознайомимося зі скромними принадами Куїзи.
РОЗДІЛ 21
Париж
А в Парижі, за сотні миль на північ, було тихо. Після вранішньої ділової метушні задушливе повітря було просякнуте пилом і запахом гнилих фруктів та овочів. Звичні для восьмого округу конюхи й торговці зникли. Зникли також молочарі зі своїми візками, яточники та жебраки, залишивши після себе купи сміття, потурбувавшись, щоб двірникам була робота наступного дня.
У квартирі на Рю де Берлін, де мешкала родина Верньє, було тихо. У кімнатах панувало голубувате призахідне світло. Меблі були вкриті накидками від пилу. Високі вікна вітальні, що виходили на вулицю, були зачинені й затулені шторами з рожевого ситцю. Колись яскраві квітчасті шпалери вицвіли в тих місцях, де їх кожного дня торкалося сонячне світло. Над тими нечисленними меблями, які лишилися незакритими, у повітрі гойдалися малесенькі порошинки.
На столі забуті троянди, що майже втратили свій аромат, схилили голови в скляній вазі. Чувся ще один, ледь уловимий аромат. Різкий і явно чужий. У ньому змішалися запахи східного базару, турецького тютюну, а також пахощі моря, принесені здалеку на сірому одязі чоловіка, що мовчки стояв між двома вікнами перед каміном, затуливши собою севрський годинник на полиці.
Чужинець був високий та кремезний, плечистий і високочолий. Він мав тіло радше авантюрника, ніж естета. Під чорними, зрослими на переніссі бровами блищали чорні, наче вуглини, зіниці блакитних очей.
Маргарита сиділа, випрямивши спину, в одному з обідніх фотелів із червоного дерева. Рожевий халат, зав’язаний на шиї жовтим шовковим бантом, красиво лежав на її білих плечах бездоганної форми. Він картинно спадав на м’яке сидіння та підлокітники крісла. Виглядало так, наче Маргарита позувала для картини. Одначе страх і тривога в її очах свідчили, що про мистецтво наразі не йшлося. Це також підтверджувалося тим, що її руки були незручно й болісно заламані назад і зв’язані дротом.