— Ага! Мабуть, це представниця комітету з урочистої зустрічі, — зіронізував Анатоль.
Позаду дівчини підтюпцем поспішав захеканий молодик із широким приємним обличчям. Його комірець був розстебнутий, а шию вкривала легка червона хустина.
— Он воно як, — додав Анатоль. — Тепер я бачу, чим пояснюється брак пунктуальності пані, котра мала нас зустрічати.
Хапливо поправивши зачіску, служниця підбігла до них і незграбно вклонилася.
— Здрастуйте, сеньйоре Верньє! Добридень, мадемуазеле! Мадама послала мене привезти вас до Домен де ля Кап… Вона прохала переказати її вибачення через проблеми з двоколкою. Її якраз ремонтують. Мадама пропонує дійти пішки… — Із цими словами служниця з сумнівом зиркнула на елегантні шкіряні черевички Леоні. — Що ви на це скажете?
Анатоль зміряв дівчину прискіпливим поглядом з ніг до голови.
— А вас як звати?
— Маріета, сеньйоре.
— Дуже добре. А скільки доведеться чекати, поки відремонтують двоколку?
— Не знаю. У ній колесо зламалося.
— А звідси далеко до маєтку?
— Недуже.
Анатоль зиркнув через плече служниці на захеканого хлопця.
— А наш багаж?
— Його понесе Паскаль, сеньйоре.
Анатоль обернувся до Леоні.
— У такому разі за відсутності будь-якої реальної альтернативи я пропоную нам учинити так, як радить наша тітонька, — піти пішки.
— Що?! — обурений вигук вихопився з вуст Леоні швидше, ніж вона встигла стриматись. — Але ж ти страшенно не любиш ходити пішки! — Леоні торкнулася пальцями своїх ребер, аби нагадати Анатолеві про травми, яких йому недавно довелося зазнати. — Чи не буде це занадто для тебе?
— Усе буде добре, — стенув він плечима. — Згоден: це довго й нудно, але що ми маємо робити? Краще вже йти, аніж тут тинятися.
Сприйнявши слова Анатоля як згоду, Маріета поспіхом уклонилася, потім обернулась і притьмом чкурнула назад.
Леоні уставилася їй услід, роззявивши від подиву рота.
— Ото нахаба…
Анатоль весело розсміявся, закинувши голову.
— Ласкаво просимо до Рен-ле-Бена! — сказав він, беручи сестру за руку. — Ходімо, мала. Інакше відстанемо й загубимось!
Маріета повела їх тінистим проходом між будинками. Потім вони вийшли на залитий яскравим сонцем старий кам’яний місток з арками. Далеко-далеко внизу через валуни стрибала піниста вода. Від висоти мосту й краси навколишньої панорами Леоні забило дух і запаморочилась голова.
— Сестричко, не барися, — гукнув до неї Анатоль.
Служниця перетнула місток, різко звернула праворуч і рушила до вузької невпорядкованої стежини, що вела круто вгору до зарослого лісом схилу. Леоні й Анатоль мовчки рушили слідом за нею по одному, не поспішаючи й заощаджуючи сили для підйому.
Ступаючи по всипаній камінням та опалим листям стежині, вони підіймались угору, дедалі більше заглиблюючись у густий темний ліс. Невдовзі стежка розширилась і перетворилася на ґрунтову дорогу. Леоні побачила численні сліди від коліс та копит, потріскані й припалі пилом після тривалої спеки. У цьому місці ліс порідшав, дерева стояли подалі від дороги, і сонце заповнювало світлом і легкими тінями кожен проміжок між гайками та купками дерев.
Леоні озирнулась. Унизу, під бескидом, на невеликій відстані виднілися червоні й сірі покаті дахи Рен-ле-Бена. Дівчина навіть змогла роздивитися готелі та площу, куди прибув їхній екіпаж. Мерехтіла під сонцем гладенька, наче шовк, поверхня річки. Вона була схожа на сріблясту стрічку з відтінками літньої зелені й осіннього золота.
Після невеликої заглибини вони вийшли на плато.
Попереду вигулькнули кам’яні колони та брама сільського маєтку. Огорожа з кованого заліза ховалася за ялинами й тисами, що тяглись обабіч, скільки сягало око. Маєток мав якусь відразливо-відсторонену зовнішність. У Леоні по спині побігли мурашки. На якусь мить пригодницький дух полишив її. Їй пригадалося материне небажання говорити про Домен та про дитинство, яке вона тут провела. А до її свідомості долинуло відлуння слів, що їх сказав мосьє Габіньйо за обідом.
Така лиха слава.
— Це Домен де ля Кад? — спитався Анатоль.
— Кад по-тутешньому означає «ялівець», сеньйоре, — пояснила служниця.
Глянувши на брата, Леоні рішуче підступила до огорожі й узялася за неї обома руками — наче в’язень за тюремні ґрати. Притиснувши розпашілі від ходьби щоки до холодного заліза, вона почала вдивлятися в парк, розташований за огорожею.
Усе було наче оповите темно-зеленим серпанком, а крізь крони старезних дерев де-не-де пробивались острівці сонячного світла. Декоративні кущі колись елегантної форми були занехаяні; їм бракувало яскравості й колориту. Маєток мав на собі ознаку чарівливої занедбаності, яка ще не перейшла в занепад, але видно було, що життя тут завмерло й відвідувачів більше не чекають.