— Мадама прийме вас на веранді, — сказала Маріета.
Вона провела їх крізь блискучі засклені двері, що відкривалися на веранду, затінену виноградною лозою та жимолостю. Виходячи на південь, веранда займала всю ширину будинку, а під нею, внизу, розташовувались галявини та клумби правильної геометричної форми. Далека алея кінських каштанів і ялин позначала протилежну межу маєтку; бельведер зі скла й пофарбованого в білий колір дерева виблискував під сонцем. Перед ним виднілася гладесенька поверхня декоративного ставка.
— Сюди, мадемуазеле, сюди, сеньйоре.
Марата повела їх у дальній кінець веранди, до затінку, утвореного широким жовтим навісом. Там стояв столик, накритий на трьох: біла лляна скатертина, біла порцеляна, срібні ложки, ваза з луговими квітами, пармськими фіалками, рожево-білими геранями та пурпуровими піренейськими ліліями.
— Піду повідомлю хазяйку, що ви прийшли, — сказала служниця та зникла в прохолодному затінку будинку.
Леоні прихилилася до кам’яної балюстради. Її щоки пашіли. Вона розстебнула рукавички на зап’ястках, зняла капелюшок і обмахувалася ним, наче віялом.
— Маріета провела нас по колу, а не напрямки, — зауважила вона.
— Прошу?
Леоні показала на високі самшитові кущі на дальньому підході до галявини.
— Якби ми пройшли крізь арку, то пішли б просто через парк. Однак ця дівчина повела нас по колу, щоб ми вийшли до фасаду будинку.
Анатоль зняв свій солом’яний бриль і рукавички та поклав їх коло себе.
— Що ж, чудовий будинок, і краєвид із нього чудовий.
— І ні тобі екіпажа, ні тобі економки, які мали нас зустріти, — вела своє Леоні. — Дуже дивно.
— Зате які тут сади й парки!
— Біля самого будинку — дійсно так. Проте на окраїнах маєтку вони видаються дуже занедбаними. Покинутими. Ота оранжерея без скла, перерослі клумби, а ще…
Анатоль розсміявся.
— Занедбаними! Ха-ха! Не перебільшуй, Леоні! Я припускаю, що вони в неналежному стані, але ж…
— Та вони ж геть попереростали й позаростали! — запально вигукнула сестра, поблискуючи очима. — Не давно, що місцеві мешканці з підозрою та пересторогою ставляться до цього маєтку.
— Ти це про що?
— А про те, що ти пам’ятаєш вираз обличчя отого нахабного мосьє Денарно, коли він почув, куди ми вирушаємо? А бідолашний мосьє Ґабіньйо! Пам’ятаєш, як грубо переривав його й не давав йому говорити той неприємний метр Фроміляж? Усе це вкрай дивно та загадково.
— Нічого подібного, — роздратовано відповів Анатоль. — Мабуть, тобі здається, що ми потрапили в одну з отих загадкових страшних історій мосьє Едгара По, які ти так полюбляєш! — Він скорчив глузливу гримасу. — «І ми поклали її живою в труну», — продекламував він напам’ять нарочито тремтячим голосом, — «А тепер вона стоїть за цими дверима!» Я буду Родерік Ашер, а ти — леді Меділейн.
— А замок на брамі — іржавий! — уперто провадила Леоні. — Відразу видно, що там давно вже ніхто не ходив. Кажу тобі, Анатолю, це дуже дивно.
Позаду них почувся жіночий голос — лагідний, ясний та спокійний.
— Мені шкода, що вам так здалось, але все одно я дуже рада вашому приїзду.
Леоні відчула, як Анатолеві забило дух.
Знічена тим, що їх підслухали, вона різко обернулась. Обличчя її закрасилося рум’янцем. Жінка, що стояла у дверях, повністю відповідала своєму голосу. Вона була струнка, висока, елегантна й упевнена в собі. Колір її шкіри був разюче гарним, а риси обличчя розумні та вишукано-пропорційні. Густе світле волосся було акуратно зібране вгорі, і кожне його пасмо лежало там, де належало, не висмикнувшись і не розтріпавшись. А найдивовижнішими були її очі — блідо-сірі, схожі своїм кольором на місячний камінь.
Рука Леоні інстинктивно сіпнулася до власного волосся — розтріпаного й розпатланого.
— Вибачте, тітонько, я…
Леоні зиркнула на свій запилений і зім’ятий після подорожі одяг. Тітка ж її була вдягнута просто бездоганно. Вона мала на собі модну кремову блузку сучасного крою з широкими в передпліччях рукавами. До неї добре пасувала вузька в талії спідниця, гладка спереду та зі зборками ззаду.
Ізольда рушила до них.
— Ви, напевне, Леоні, — мовила вона, простягаючи руку з довгими тонкими пальцями. — А ви — Анатоль?
— Так, тітонько, — відповів Анатоль з напівпоклоном, підносячи до своїх губ її руку й дивлячись на неї з-під темних він. — Дуже приємно вас бачити.
— Мені також. І, будь ласка, називайте мене Ізольдою. «Тітонька» звучить надто формально та змушує мене почуватися дуже старою.