— Ваша служниця провела нас крізь задню браму, — зауважив Анатоль. — Саме ця обставина, а також спека вплинули на мою сестру. — Указавши на будинок і прилеглий парк широким жестом, він додав: — Але якщо вся ця краса є винагородою для нас, то вважайте, що всі перипетії нашої подорожі вже стали не більше, ніж туманними й далекими спогадами.
Ізольда злегка нахилила голову, приймаючи комплімент, а потім повернулася до Леоні.
— Я справді наказала служниці пояснити вам прикрість з екіпажем, але вона така метушлива й забудькувата! — з невимушеною легкістю сказала тітка. — Мені шкода, що перше враження виявилось неприємним. Утім, то нічого. Найголовніше, що ви тут.
До Леоні нарешті повернувся дар мови.
— Тітонько Ізольдо, даруйте, будь ласка, за мою неґречність. Мені так соромно.
Ізольда посміхнулася.
— Нема за що вибачатися. Сідайте, чого ж ви стоїте! Спочатку поп’ємо чаю a l’anglaise, по-англійськи, а потім Маріета проведе вас до ваших кімнат.
Вони сіли. До столу відразу ж подали срібний чайник, глечик зі свіжим лимонадом, а опісля — тарілки з основними та солодкими стравами.
Ізольда нахилилась і налила чаю. То була слабо забарвлена рідина з тонким ароматом Сходу й сандалового дерева.
— Який прекрасний запах, — мовив Анатоль, вдихаючи цей аромат. — Що це?
— Це моя власна суміш, яка містить лапсан сушон і вербену. Мені вона здається набагато більш тонізуючою, аніж оті міцні англійські та німецькі чаї, що є зараз такими популярними.
Ізольда подала Леоні білу порцелянову тарілку з великими дольками яскраво-жовтого лимона та сказала:
— Я дуже зраділа, Леоні, отримавши телеграму від твоєї матері, де йшлося про твою згоду приїхати до мене. Сподіваюся, колись я матиму нагоду побачитись і з нею. Чи не зможе вона приїхати сюди навесні?
Леоні пригадала материну нелюбов до маєтку Домен де ля Кад, її небажання визнавати його своєю домівкою, але вона пригадала також, що треба дотримуватись гарних манер, і тому вправно й невимушено збрехала:
— О, матуся була б дуже рада у вас побувати. Цього року вона деякий час нездужала через сувору зиму, інакше неодмінно б приїхала віддати останню шану дядечкові Жулю.
Ізольда усміхнулась і повернулася до Анатоля.
— Я читала в газетах, що минулої зими температура в Парижі опускалася набагато нижче від нуля. Невже таке справді могло бути?
Анатоль пожвавився, згадавши той час, і очі його заблищали.
— Так. Здавалось, увесь світ перетворився на кригу. Замерзла навіть Сена, і на вулицях позамерзало так багато людей, що місцева влада була змушена відкрити притулки в ліцеях, тирах, школах та громадських лазнях; вона навіть улаштувала нічліжку в Палаці вільних Мистецтв на Єлисейських Полях неподалік величної вежі мосьє Ейфеля.
— І навіть фехтувальні зали?
— Фехтувальні зали? — здивувався Анатоль.
— Даруйте, — сказала Ізольда. — Я побачила шрам у вас над оком і подумала, що, може, ви рапірист.
Леоні хутко втрутилася в розмову.
— На Анатоля напали якісь негідники чотири дні тому, якраз того вечора, коли в палаці Гарньє сталося заворушення.
— Леоні, будь ласка, — запротестував брат.
— Вас побили? — швидко спитала Ізольда.
— Лише кілька саден та синців, і все, не варто уваги, — відказав Анатоль, кинувши розлючений погляд на Леоні.
— А хіба тут нічого не чули про те заворушення? — поцікавилась Леоні. — Паризькі газети тільки про те й писали, що про арешти абонентів.
Утім, Ізольда не зводила очей з Анатоля.
— Вас пограбували? — спитала вона.
— Поцупили ланцюжковий годинник мого батька. Їх налякали, і вони більше нічого не встигли забрати.
— Отже, то було вуличне пограбування? — перепитала Ізольда, наче намагаючись остаточно в цьому переконатись.
— Саме так. Вуличне пограбування й нічого більше. Просто мені не пощастило.
На хвилину над столом запала ніякова тиша.
Потім Ізольда, згадавши про свої обов’язки гостинної хазяйки, повернулася до Леоні.
— Твоя мати в дитинстві деякий час мешкала в Домен де ля Кад, еге ж?
Леоні кивнула.
— Напевне, їй тут було самотньо, — припустила Ізольда. — Не було інших дітей, і ні з ким погратися.
Леоні усміхнулась, відчувши полегкість від того, що їй більше не доведеться брехати про материну неіснуючу любов до цього маєтку, на якусь мить розслабилась і, не подумавши, бовкнула:
— А ви тут залишитеся жити чи повернетесь до Тулузи?
Сум’яття враз затьмарило сірі очі Ізольди.