— Тулуза? Та ні, мабуть, ні…
— Леоні! — суворо сказав Анатоль.
Дівчина почервоніла, але не опустила очі під братовим поглядом.
— Наскільки я пам’ятаю, матуся казала, що тітонька Ізольда походить із Тулузи.
— Облиште, Анатолю, я зовсім не образилась, — сказала Ізольда. — Але насправді я виросла в Парижі.
Леоні нахилилася ближче, навмисне ігноруючи брата. Їй дедалі більше кортіло знати, яким чином її тітка та дядько вперше зустріли одне одного. З тих нечисленних відомостей, які вона мала про дядька Жуля, цей шлюб видавався випадковим і неприродним.
— Я хотіла б знати… — почала була вона, але її швидко перебив Анатоль, і нагоду було втрачено.
— А у вас багато знайомих у Рен-ле-Бені?
Ізольда похитала головою.
— Мого покійного чоловіка не цікавили розваги, а після його смерті я, мушу визнати, нехтувала своїми обов’язками гостинної господині.
— Певен, що люди з розумінням та співчуттям ставляться до вашого становища, — мовив Анатоль.
— В останні тижні життя мого чоловіка більшість наших сусідів виявили до нас виняткову доброту. Він і доти деякий час нездужав. А після його смерті в мене з’явилося стільки невідкладних справ поза межами Домен де ля Кад, що я бувала тут, вочевидь, менше, аніж слід. Утім… — Вона перервалась і, посміхнувшись своєю спокійною врівноваженою усмішкою, залучила до розмови Леоні: — Якщо тобі це буде приємно, то цієї суботи я можу організувати вечерю з нагоди вашого приїзду й запросити на нього двох-трьох своїх місцевих знайомих. Як тобі ця ідея? Скромно, без непотрібної помпезності, але ти матимеш нагоду познайомитися з ними, а вони з тобою.
— Це було б прекрасно! — випалила Леоні й, забувши про все на світі, почала розпитувати свою тітоньку.
Отак і тривала розмова в приємному ключі. Ізольда була прекрасною господинею — завбачливою, турботливою та чарівливою, і Леоні мала від спілкування з нею величезне задоволення. На стіл подавали скибки товстокорого білого хліба, намазаного козячим сиром та посипаного протертим часником, тоненькі тости з анчоусовим паштетом і чорним перцем, копчене стегно кози з пурпуровими півмісяцями стиглої фіги. Пиріг із ревенем і обсипані цукром тістечка примостилися біля голубого порцелянового глека, по вінця заповненого компотом із шовковиці й ожини. Поруч стояв глечик із вершками, а коло нього лежала ложка з довгою ручкою.
— А це що таке? — спитала Леоні, показуючи на таріль із пурпуровими цукерками, вкритими білою глазур’ю. — На вигляд дуже смачні.
— То є «Перлини Піренеїв» — краплини соку лимонного сорго, кристалізовані в грудочках цукру. Гадаю, то ваші улюблені цукерки, Анатолю. А це… — Ізольда вказала на ще одну таріль, — це домашні шоколадні вершки. Кухарка Жуля дійсно прекрасно знає свою справу. Вона працює в родині ось уже майже сорок років.
У голосі хазяйки почулися тужливі нотки, і Леоні подумала, що, може, й Ізольда почувалася в маєтку не повноправною господинею, а небажаною гостею.
— Ви пишете в газети? — спитала Ізольда в Анатоля.
Анатоль похитав головою.
— Уже ні. Мене не влаштовує робота журналіста: домашні чвари, алжирський конфлікт, останній скандал з виборами до Академії образотворчого мистецтва… Мені видалось образливим бути змушеним писати про справи, які мене анітрохи не цікавлять, тому я покинув це ремесло. І хоча я інколи й пописую огляди для «Ля Ревю бланш» та «Ля Ревю контемпорен», зараз моя літературна діяльність пов’язана з менш комерційною сферою.
— Анатоль є членом редколегії журналу колекціонерів, антикварів тощо, — зауважила Леоні.
Ізольда всміхнулась і переключила свою увагу на дівчину.
— Іще раз хочу повторити: я була дуже втішена, дізнавшись, що ти захотіла прийняти моє запрошення. Я боялася, що місяць у селі видасться тобі вкрай нудним після паризьких розваг.
— У Парижі можна занудитися з таким самим успіхом, — заперечила Леоні з чарівливою посмішкою. — Надто вже часто доводиться мені гаяти час на занудливих вечірках, вислухуючи розповіді старих матрон про те, як їм добре жилося при імператорі. Мені більше подобається читати, аніж спілкуватися з ними!
— Леоні — заповзята читачка, — посміхнувся Анатоль. — Її не відірвати від книжки. Хоча те, що вона читає, часто має, як би це краще сказати, епатажний характер. Зовсім мені не до смаку. Готичні романи, готичні жахи…
— От і добре! У нас тут прекрасна бібліотека. Мій покійний чоловік жадібно цікавився історією, і його інтереси лежали в менш звичній… — Ізольда перервалася, підшукуючи потрібне слово, — в більш оригінальній сфері, якщо можна так висловитися. — Вона знову замовкла, наче вагаючись — казати далі чи ні. Леоні з цікавістю уставилась на неї, але Ізольда так і не сказала, що то була за оригінальна сфера.