Швидко пробігши кінчиками пальців по клавішах, Леоні перейшла на вищу октаву й узяла завершальний акорд. А потім рушила сходами нагору.
Минув час. Леоні заснула. Одна по одній догоріли та згасли свічки. Кімната за кімнатою будинок поринув у тишу й пітьму. За його сірими мурами все тихо завмерло під сріблястим місячним сяйвом — і парки, і галявини, і ставочок, і буковий ліс. Усе заклякло.
Однак…
ЧАСТИНА IV
РЕН-ЛЕ-БЕН
Жовтень 2007 року
РОЗДІЛ 28
Рен-ле-Бен, 29 жовтня 2007 року, понеділок
Літак, яким летіла Мередіт, приземлився в Тулузі на десять хвилин раніше від розкладу. О четвертій тридцять вона вже вибиралася на орендованому авті зі стоянки, обережно оминаючи припарковані автомобілі. У светрі, кросівках та з великою сумкою через плече вона скидалася на студентку.
Була вечірня година пік, і рух на кільцевій автостраді здавався просто божевільним — наче в перегонах у комп’ютерній грі «Вкрадена тачка», щоправда, без стрілянини. Ухиляючись від автівок, які, далебі, перли на неї зусібіч, Мередіт знервовано вчепилася в кермо. Увімкнувши кондиціонер, вона прикипіла поглядом до вітрового скла.
Коли вона вискочила на магістраль, стало трохи легше. Мередіт відчула себе настільки комфортно, що навіть увімкнула радіо. Знайшовши станцію, що транслювала класичну музику, вона поставила її на автоматичний налаштунок і збільшила звук.
Репертуар був звично-стандартним: Бах, Моцарт, Пуччині й навіть трохи Дебюссі.
Магістраль виявилась досить прямою. Мередіт попрямувала на Каркасон, а через тридцять хвилин звернула на сільську дорогу, що йшла через Мірепуа та Ліму. У Куїзі вона повернула ліворуч на Арк. І через десять хвилин їзди звивистою дорогою скермувала праворуч. О шостій, відчуваючи радісне збудження, Мередіт уже в’їжджала до містечка, побувати в якому мріяла так довго.
Перші враження від Рен-ле-Бена видались обнадійливими. Місто виявилось набагато меншим, аніж вона думала, а головна вулиця — хоча головною її можна було назвати лише з натяжкою — вузенькою; на ній ледь могли розминутися два автомобілі. Проте все одно було в цій вулиці щось чарівливе. І навіть її цілковита безлюдність не засмутила Мередіт.
Вона проїхала повз неоковирну кам’яницю, потім — повз красивий парк обабіч дороги, на вході до якого виднілася металева табличка «JARDIN DE PAUL COURRENT», себто парк Поля Курана, а на стіні вздовж дороги був напис «LE PONT DE FER», Ферський місток. Раптом блакитне «пежо» попереду зупинилось, і Мередіт, уникаючи зіткнення, різко натиснула на гальма. «Пежо» виявилось останнім у короткій низці автомобілів. Мередіт вимкнула радіо, натиснула на кнопку, щоб опустити скло, та висунулась у вікно, щоб краще роздивитися, чому виникла затримка. Попереду, біля жовтого знака «Проїзд закрито» скупчилась невеличка група робітників.
Водій «пежо» вийшов з машини й попрямував до робітників, щось невдоволено вигукуючи. Мередіт зачекала, а коли ще двоє водіїв вибралися зі своїх авт і пішли розбиратися, вона зробила те саме. У цей час чоловік із «пежо» вже поспішав назад. Йому було за п’ятдесят, він мав сивувате волосся на скронях і трохи зайвої ваги, але вона не заважала йому жваво рухатись. Привабливий, із поставою та манерами людини, звиклої досягати свого. Його аж надто офіційний одяг упав в око Мередіт — чорна куртка, чорні брюки й краватка, до блиску начищені черевики.
Вона зиркнула на номерний знак. Він закінчувався на II. Отже, місцевий.
— Qu’est-ce que se passe,? Що там сталося? — спитала вона чоловіка, коли він із нею порівнявся.
— Дерево впало й перегородило дорогу, — різко відказав він, не звертаючи на Мередіт уваги.
Її чимало здивувало те, що він відповів їй англійською. Невже в неї такий жахливий акцент?
— А вони не сказали, скільки триватимуть роботи? — не відставала вона.
— Принаймні, півгодини, — відповів незнайомець, сідаючи в авто. — А по-місцевому «півгодини» може тривати аж до ночі або навіть до завтрашнього ранку.
Він явно кудись поспішав. Мередіт підійшла до «пежо» й поклала руку на дверцята.
— А об’їзду немає?
Цього разу чоловік нарешті зволив подивитися на неї. Сталево-сірі очі, прямий та відвертий погляд.
— Є. Назад до Куїзи, а потім через гори та Рен-ле-Шато, — відповів він. — Хвилин сорок, не менше, а скоро вже почне сутеніти. Я ліпше почекаю, бо в темряві можна заблукати. — Чоловік глянув на руку Мередіт, а потім — знову їй у вічі. — Дозвольте, будь ласка.