Мередіт почервоніла.
— Дякую за підказку, — сказала вона, відступаючи на крок від авта. — Незнайомець тим часом здав задки до тротуару, вийшов із машини й рушив головною вулицею.
— Із цим типом краще не жартувати, — пробурмотіла дівчина, сама не розуміючи, чому він так її роздратував.
Дехто з водіїв незграбно розвертався в три прийоми на вузькій вуличці та їхав у зворотному напрямі. Мередіт на якусь мить завагалася. Хоч як грубо повівся з нею той незнайомий тип, проте його порада все ж видалась їй слушною. Який сенс ризикувати? Уночі й справді можна загубитися в горах.
Натомість вона вирішила походити пішки й подивитися місто. Підігнавши свій орендований автомобіль до тротуару, вона припаркувала його біля блакитного «пежо». Мередіт не знала напевне, чи й справді її предки походили з Рен-ле-Бена чи то була звичайна випадковість, що молодика у військовій формі сфотографували саме тут, а не деінде. Утім, то були єдині зачіпки, які вона мала. Тож пошуки можна було почати вже сьогодні ввечері.
Простягнувши руку до пасажирського сидіння, вона взяла з нього сумку — її лякала сама думка про те, що хтось може поцупити її переносний комп’ютер, — а потім перевірила, чи замкнений багажник, у якому лежала її велика дорожня сумка. Замкнувши авто, Мередіт піднялася сходами до будівлі кліматично-термального курорту.
На дверях висіло написане від руки оголошення, що заклад зачинено на зиму: з першого жовтня до тридцятого квітня. Мередіт отетеріло витріщилась на аркуш. Вона не сумнівалася, що курорт працюватиме цілорічно. Слід було їй заздалегідь зателефонувати!
Засунувши руки в кишені, Мередіт трохи постояла біля входу. Вікна були темні, а будівля порожня. Так, вона приїхала сюди переважно для того, щоб знайти хоч якісь сліди Ліллі Дебюссі, але на цю установу теж покладалися чималі надії. Тут могли лишитися старі записи, фотографії кінця дев’ятнадцятого й початку двадцятого сторіч, коли Рен-ле-Бен був одним із найпрестижніших курортів у цих краях…
І ось виявляється, що якби в цій водолікарні й були якісь відомості про Ліллі, котра приїздила сюди поправити здоров’я влітку 1900 року, або ж про молодого чоловіка у військовій формі, то все одно Мередіт не судилося до них добутись.
Можна було переконати якогось чиновника з мерії впустити її в приміщення, але вона на це майже не сподівалася. Невдоволена собою через те, що не до кінця все продумала, Мередіт відвернулась і вийшла на вулицю.
Праворуч від курортних споруд тягнулась алея Бен де ля Рен. Загортаючись у куртку від дужого вітру, який щойно здійнявся, Мередіт пройшла цією алеєю аж до берега річки повз великий плавальний басейн, із якого випустили воду. У безлюдному солярії панувала атмосфера запустіння й занедбаності. Надбиті блакитні кахлі, луска облізлої рожевої фарби, поламані пластикові крісла. Важко було повірити, ідо басейном узагалі користувалися.
Мередіт рушила далі. Берег ріки теж був пустинним, без будь-яких ознак людської присутності. Як після пікніка старшокласників, коли на галявині залишається сміття та сліди від автомобілів. Уздовж стежини стояли металеві лавки — погнуті й де-не-де поламані. Їхній вигляд навіював смуток і пригніченість. Неподалік виднілася поіржавіла похила альтанка у формі корони. Усередині неї була дерев’яна лавиця. Альтанка мала такий вигляд, ніби до неї вже роками ніхто не навідувався. Мередіт зиркнула вгору й помітила на ній кілька металевих гачків, на які, вочевидь, чіплялося щось на кшталт навісу від сонця.
Підкорюючись звичці, жінка машинально полізла в сумочку й витягла звідти фотоапарат. Налаштувавши діафрагму на погане освітлення, вона зробила кілька знімків, не надто сподіваючись, що з них вийде щось путнє. Мередіт спробувала уявити, що на одній з лавок сидить Ліллі в білій сорочці та чорній сукні; її обличчя ховається в тіні крислатого капелюха, вона мріє про Париж і Дебюссі. Мередіт спробувала також уявити молодика в уніформі, котрий прогулюється вздовж річки, можливо, під ручку з дівчиною. Спробувала, але не змогла. Сама атмосфера цього місця була негодящою. Усе було занехаяним, покинутим. Життя тривало далі, а курорт залишився на його узбіччі.
Несподівано відчувши тугу та ностальгію за минулим, якого вона ніколи не знала, Мередіт неквапливо пішла берегом. За вигином річки їй трапився плаский бетонний місток. Вона трохи постояла, вагаючись — переходити на той бік чи ні? Протилежний берег видавався майже диким. На ньому явно мало хто бував. Недоречно тинятися незнайомим містом з дорогим комп’ютером у сумці.