Нічого.
У воді нічого не було. Ні відображення, ні примарного обличчя, лише химерні обриси валунів і тріски, збурені течією. Вода стрибала по підводному камінню, а водорості звивалися, гойдались і танцювали разом із нею.
Мередіт відчайдушно закортіло вискочити з тунелю, зараз же, негайно. Ковзаючись і ледь не падаючи, вона дюйм за дюймом задкувала до виходу, аж поки не опинилась на відкритому повітрі. Ноги її тремтіли. Скинувши сумку з плечей, вона знайшла ділянку сухої трави й усілась на неї, спершись підборіддям у коліна. Над нею, на дорозі, показалися фари ще одного авта, що вирушало з міста.
Мабуть, уже розчистили дорогу.
Понад усе Мередіт боялася, що хвороба, що від неї страждала її справжня мати, колись проявиться й у неї. Її переслідуватимуть привиди, голоси та фантоми, котрих більше ніхто не чує й не бачить.
Вона почала глибоко й рівно дихати, намагаючись заспокоїтися: вдих-видих, вдих-видих.
Але ж я — не вона. Може, я даремно боюся.
Мередіт посиділа ще кілька хвилин, а потім підвелася. Вона обтрусилась, почистила підошви кросівок від мулу та водоростей, узяла важку сумку й пішла через низький місток назад, до алеї.
Мередіт і досі тремтіла від страху, але ще більше вона злилася на себе через те, що так сильно переполохалась. І спробувала виконати один психологічний трюк, якому навчилася вже давно: викликати в пам’яті приємні спогади, щоб вони витіснили спогади неприємні. Завжди, коли в її пам’яті виринав образ Жанети, котра ридма ридає, Мередіт одразу ж намагалася замінити його голосом Мері. От і зараз їй теж удалося навіяти собі її голос. Фрази, якими матері зазвичай шпетять дітей. Мередіт часто чула їх, коли приходила додому в штанцях, порваних на колінах, уся подряпана та в саднах. Якби Мері була цієї миті поруч, вона б неодмінно стала докоряти їй за те, що вона гуляє сама, що пхає носа, куди не слід, — точнісінько, як у дитинстві.
Та сама стара пісня.
Хвиля туги за домівкою наринула на Мередіт. Уперше відтоді, як прилетіла до Європи два тижні тому, вона по-справжньому захотіла опинитися вдома, подалі від негараздів, зручно вмоститися з книжкою в улюбленому фотелі й загорнутися в ту стару картату ковдру, яку Мері пошила для неї, коли в п’ятому класі їй цілий семестр довелося просидіти вдома. Їй закортіло бути там, а не вештатись самотньо в Богом забутому куточку Франції, переслідуючи мрію, яка може виявитись нездійсненною.
Змерзла й нещасна, Мередіт зиркнула на годинник. Минуло лише п’ятнадцять хвилин відтоді, як вона вийшла зі свого авта. Молода жінка розчаровано зітхнула. Навряд чи дорогу вже розчистили. Замість повертатися по алеї, вона рушила стежкою, що йшла вздовж задвірків, які виходили до річки. Звідти їй було добре видно бетонний корпус басейну, як і навіс на підпорах над стежиною. Під цим кутом обриси будинків виглядали чіткіш окресленими й більш виразними. Мередіт побачила, яку сутінках засвітилися зеленуватим вогником очі кота, що крався поміж підпорками басейну. То тут, то там виднілися купки сміття, шматки паперу, пластикові пляшки, що їх прикотив вітер і які чіплялися то за цеглину, то за жмут дроту.
Річка забирала вправо. На протилежному березі Мередіт помітила арковий прохід у стіні, який вів у річкову долину з горішньої вулиці й виходив просто до стежини вздовж річки. Уже ввімкнули ліхтарі, і вона раптом уздріла стару жінку у квітчастому купальному костюмі та шапочці. Вона лежала на спині у воді посеред кам’яного кільця, а її акуратно складений рушник був на березі. Мередіт пройняв дрож від думки про холодну воду, а потім вона спостерегла пару, що підіймалася над водою. Поряд із жінкою стояв старий чоловік і витирав рушником своє тендітне, вкрите зморшками, засмагле тіло.
Мередіт віддала належне їхній хоробрості, хоча, на її думку, це був не найкращий спосіб провести холодний жовтневий вечір. Вона спробувала уявити ті славетні дні на рубежі століть, коли Рен-ле-Бен був квітучим курортним містечком. Купальні кабіни на колесах, пані й панянки в старомодних купальних костюмах входять у гарячу лікувальну воду, а їхні слуги та служниці стоять позаду них на цьому самому березі.
І знов уява підвела її. Немов театр, де опустили завісу й адміністратор вимкнув світло, Рен-ле-Бен виглядав надто занедбаним і покинутим для такого польоту фантазії.
Вузькі сходи без перил виводили на пофарбований у блакитний колір пішохідний металевий місток, що сполучав правий берег із лівим. Мередіт уже мала нагоду запам’ятати його назву — LE PONT DE FER. Саме поблизу нього вона й залишила свій орендований автомобіль.
Мередіт видерлася сходами нагору. Назад, до цивілізації.