РОЗДІЛ 29
Як Мередіт і підозрювала, дорогу й досі не розблоковували. Орендоване авто стояло там, де вона його залишила, — за блакитним «пежо». До них приєдналися ще два авта, залишені власниками на тротуарі.
Мередіт пройшла головною вулицею повз парк імені Поля Курана до ліхтарів, а потім завернула праворуч угору на дуже круту дорогу, яка, здавалося, йшла просто вглиб гори. Насправді ж вона вела до автостоянки, яка, з огляду на майже порожнє містечко, була навдивовижу запрудженою машинами. Мередіт побачила дошку оголошень для туристів — по-сільському грубуватий щит, котрий рекламував місцеві цікавинки: L’Homme Mort, La Cabanasse, La Source de la Madeleine, а також сільський маршрут до сусіднього села Рен-ле-Шато.
Дощу не було, але повітря стало вологим. Звуки лунали приглушено й тихо. Мередіт пішла далі, вдивляючись у проходи, які, здавалося, вели в нікуди. Вона йшла, поглядаючи на яскраво освітлені вікна будинків, а потім тією самою дорогою повернулася на головну вулицю. Прямо перед нею показалася мерія з французьким блакитно-біло-червоним прапором, що майорів у вечірньому небі. Мередіт повернула ліворуч і опинилася на Пляс де Дьо Рен.
Вона трохи постояла, всотуючи в себе місцеву атмосферу. Праворуч розташовувалась гарненька піцерія з дерев’яними столиками, винесеними на тротуар. Лише два з них були зайняті: за ними сиділи дві групи англійських туристів. За одним столиком чоловіки розмовляли про футбол та американського композитора Стіва Райха, а жінки — одна з короткою стильною зачіскою, друга з прямим світлим волоссям до плечей, а третя з каштановими кучерями — розпивали пляшку вина, обговорюючи найостанніший детектив від Єна Ренкіна. За другим гомоніла компанія студентів. Вони наминали піцу й запивали її пивом. На одному з хлопців була поцвяхована куртка з блакитної шкіри. Другий теревенив про Кубу та Латинську Америку зі своїм темноволосим приятелем, біля ніг якого стояла невідкоркована пляшка «Піно Гріджіо», а ще один хлопець, трохи молодший, щось читав. Останній член гуртка, гарненька дівчина з рожевими пасмами волосся, окреслювала руками в повітрі квадрат, наче позначаючи сцену для фото. Проходячи повз них, Мередіт усміхнулася, пригадавши власні студентські роки. Дівчина помітила її посмішку й теж усміхнулась у відповідь. У дальньому кутку площі Мередіт побачила вежу з одним дзвоном, яка вивищувалась над дахами прилеглих будинків, і здогадалася, що перед нею церква.
Вона пішла по брукованій доріжці, що вела до церкви Святих Цельса та Назарія. Над непоказним ґанком, відкритим усім стихіям із північного та південного боків, висіла єдина лампочка. На ґанку стояли два столи. Вони були порожні й виглядали якось недоречно.
Коло дверей була дошка оголошень для парафіян, на якій висіла об’ява, що церква працює з десятої ранку до сутінок, окрім днів, коли справляють свята, вінчання й похорони. Утім, коли Мередіт посмикала ручку, двері не відчинилися, хоча всередині церкви світилося.
Жінка глянула на годинник. Пів на сьому. Мабуть, вона спізнилася на лічені хвилини.
Мередіт обернулася. На протилежній стіні була меморіальна дошка з іменами чоловіків із Рен-ле-Бена, котрі зложили свої голови під час Першої світової війни.
На славу тих, що впали, як герої. «А чи буває смерть геройською?» — спитала себе Мередіт, пригадавши молодика в уніформі на пожовклій фотографії. Потім їй подумалося про жінку, котра її народила. Вона уявила, як та кидається в озеро Мічиган із кишенями, повними каміння. А чи варто офірувати своє життя заради чогось? Кому була потрібна її смерть?
Підійшовши ближче до меморіальної дошки, Мередіт прочитала алфавітний список від початку й до кінця, знаючи, що безглуздо шукати в ньому прізвище Мартін. Із тих нечисленних відомостей, що їх сповістила їй Мері, Мередіт знала, що Мартін було прізвищем матері й бабусі Луїзи, а не батька. Ба більше, у метриці її бабці було записано: «БАТЬКО НЕВІДОМИЙ». Але Мередіт твердо знала, що її предки емігрували з Франції до Америки невдовзі після Першої світової, і тому майже не сумнівалася, що молодик в однострої на пожовклому фото був батьком Луїзи. Їй залишалося тільки дізнатися його прізвище.
Щось упало Мередіт в око. На дошці вона побачила прізвище БУСК. Таке саме, як і на картах Таро, що лежали в її сумці. Може, то якийсь родич? Треба буде перевірити. Мередіт знову придивилася до прізвищ. І внизу меморіальної дошки побачила незвичне прізвище — Сен-Люп, тобто «святий вовк».
Поруч зі списком загиблих була ще одна кам’яна меморіальна дошка на честь Анрі Буде, парафіяльного священика з 1872 до 1915 року. І чорний металевий хрест. Мередіт замислилась. Якщо її невідомий солдат походив звідси, то Анрі Буде неодмінно мав його знати. Це було маленьке містечко, та й жили вони в той самий час.