— Ви не знаєте, що відбувається? — спитала Мередіт офіціантку.
— Похорон, мадам. Un bien-aime.
Поруч, прихилившись до стіни, стояла тендітна струнка жіночка з коротким темним волоссям. Вона стояла зовсім нерухомо, але очі її безперервно стріляли туди-сюди. Коли вона підняла руки, щоб підкурити сигарету, рукави її сукні опустились, оголивши зап’ястки з червоними шрамами.
Наче відчувши, що на неї дивляться, жінка повернула голову й утупилась просто в очі Мередіт.
— Un bien-aime? — перепитала Мередіт, безпорадно озираючись: може, хтось підкаже значення цього слова.
— Це означає відому людину. Людину, котру всі знають і поважають, — відповіла жінка англійською.
Звісно. Як я відразу не здогадалася…
— Дякую, — сказала Мередіт, знічено всміхнувшись. — Я якось не подумала…
Жінка трохи затримала на ній погляд, а потім відвернулася. Дзвін загув настійливіше — пронизливо й тоненько. Натовп позадкував, коли четверо чоловіків винесли з будинку священика закриту труну. За нею йшов убраний у чорне молодик десь років тридцяти з кучмою каштанового волосся на голові. Його обличчя було бліде, губи міцно стиснуті. Було видно, що він щосили намагається не втратити самовладання.
Біля нього йшов літній чоловік, також одягнений у чорне. Від здивування Мередіт широко розплющила очі — то був водій синього «пежо». Тримався він напрочуд спокійно. Їй стало дуже соромно за те, що вона на нього розлютилася.
Не дивно, що він поводився так нечемно.
Мередіт спостерігала за короткою подорожжю труни з будинку священика до церкви. Туристи в кафе повставали з-за столиків, коли процесія проходила повз них. Студенти припинили розмови й стояли, склавши перед собою долоні, а тим часом рухлива маса людей зникала в проході.
Двері церкви з грюкотом зачинилися. Подзвін замовк, і його відлуння розтануло у вечірньому повітрі. Площа швидко повернулася до свого звичного стану. Люди зачовгали ногами, заскрипіли стільцями, задзенькотіли келихами й заклацали запальничками.
Мередіт помітила на головній вулиці авто, що рухалося на південь. Потім показалися ще кілька машин. Вона з полегкістю збагнула, що рух відновлено. Їй закортіло якнайшвидше дістатися готелю «Домен де ля Кад».
Відійшовши від піцерії, Мередіт, нарешті, змогла оглянути ввесь навколишній пейзаж, а не лише частину його. І відразу побачила те, що шукала. Знімок молодого солдата, її предка, був зроблений саме в цьому місці, обрамленому будинками, що тяглися до мосту Пон Вйо, між низкою, платанів та лісистим гірським схилом, що прозирав у просвіті між будинками.
Мередіт засунула руку в сумку, дістала з неї фото й піднесла до очей.
Усе збігається з цілковитою точністю.
Правда, зі східного боку Додалися вивіски кафе та пансіонів, але решта лишилася такою, як і була майже століття тому. Просто на цьому місці 1914 року стояв молодик і посміхався. А потім поїхав на війну. То був її прапрадід, у цьому жінка не сумнівалася.
З новим спалахом бажання досягнути мету, яку вона собі поставила, Мередіт подалася назад до автівки. Лише близько години пробула вона в цьому містечку, але вже встигла дещо відкопати. Дещо чітко визначене й дуже важливе.
РОЗДІЛ 30
Запустивши двигун, Мередіт поїхала повз Пляс де Дьо Рен, поглядаючи на те місце, де було зроблено знімок, наче сподіваючись побачити там силует свого давно померлого предка.
Досить швидко околиці маленького міста лишились позаду, і вона опинилась на неосвітленій дорозі. У світлі фар її авта дерева, що росли на узбіччі, набували химерних мінливих форм. Із темряви виринали назустріч то поодинокий будинок, то хлів, то ще якась споруда. Мередіт обачливо натиснула ліктем на кнопку дверного замка й почула, як клацнув запірний механізм. Вона відчула себе впевненіше.
Мередіт їхала не поспішаючи, відстежуючи напрям по мапі в рекламній брошурі. Для настрою вона ввімкнула радіо, бо довколишня сільська тиша була майже мертвою. Позаду неї лишився великий лісовий масив. Над нею розкинувся безкраїй простір нічного неба, на якому де-не-де сяяли зорі. Навколо не було жодних ознак життя: ні тобі лисиці, ні навіть кота.
Знайшовши на мапі дорогу на Сугрень, Мередіт звернула ліворуч. Вона потерла очі, знаючи, що вже надто втомлена, щоб керувати автомобілем. Здавалося, кущі й телеграфні стовпи обабіч дороги хитаються й вібрують. Кілька разів їй здалося, що хтось іде вздовж дороги у світлі її фар, але, порівнявшись, вона пересвідчувалась, що то лише дороговказ або символічна придорожня могила.