— Зараз спущуся, — відповіла Мередіт.
Зберігши в пам’яті сторінку й лінк, вона вимкнула комп’ютер.
РОЗДІЛ 31
— Та що з тобою, в біса, коїться? — роздратовано спитав Джуліан Лоуренс.
— Що зі мною коїться? — вигукнув Хол. — А то ти не знаєш, що! Я щойно поховав свого батька! Чи ти ще щось маєш на думці?
Гепнувши дверцятами «пежо», він рушив до сходів, зірвавши з шиї краватку й запихаючи її в кишеню куртки.
— Не горлай, — зашипів його дядько. — Нам не потрібно зайвих сцен. Їх і так було задосить сьогодні ввечері. — Замкнувши авто, він пішов слідом за своїм племінником через автостоянку для персоналу до тильного входу в готель. — Якого ти дідька витребенькуєш? Та ще й на очах в усього міста?
На відстані вони скидалися на батька з сином, що зібрались на офіційну вечерю. Чепурні, в чорних куртках і костюмах. І лише вирази їхніх облич та стиснуті кулаки Хола свідчили про ту ненависть, що вони один до одного відчували.
— Он воно як! — вигукнув Хол. — Це все, що тебе турбує. Репутація, бач! Що люди подумають… — Він постукав себе по лобі. — А чи дійшло до твоєї свідомості, що в тому ящику лежить твій брат і мій батько? Дуже сумніваюся.
Лоуренс простягнув руку й поклав її племінникові на плече.
— Слухай-но, Холе, — почав він уже спокійніше. — Я розумію, що ти засмучений. Усі розуміють. То є цілком природно. Проте кидатися дикими звинуваченнями… Це не допоможе. Навпаки, тільки погіршить ситуацію. Люди почнуть думати, що за цими звинуваченнями дійсно щось стоїть.
Хол спробував скинути дядькову руку з плеча, але той ухопився за нього міцніше.
— Мешканці міста, поліція, мерія — усі співчувають твоєму горю. Усі любили й поважали твого батька. Але якщо ти й далі…
— Ти що, погрожуєш мені?! — визвірився на нього Хол. Він смикнув плечем, скинувши дядькову руку. — Погрожуєш, га?
Очі Джуліана Лоуренса вмить стали непроникними. Вираз співчуття та родичівської турботи ніби вітром звіяло. Натомість з’явилося роздратування та щось іще. Презирство.
— Не сміши мене, — холодно мовив він. — Бога ради, тримай себе в руках. Ти ж не якийсь розніжений школяр, тобі вже двадцять вісім років!
Із цими словами він пішов до готелю.
— Випий і лягай спати, тебе попустить, — кинув Джуліан через плече. — А завтра вранці поговоримо в спокійнішій обстановці.
Хол рішучим сягнистим кроком пройшов повз нього.
— Нам нема про що говорити, — сказав він. — Ти знаєш мою думку. Хай би що ти казав чи робив, я не передумаю.
Забираючи вправо, Хол рушив до бару. Його дядько дивився йому вслід, поки між ними не постали засклені двері. А потім пішов через парадний вхід до реєстратури.
— Добривечір, Елоїзо. Усе нормально?
— Сьогодні дуже спокійно. — Реєстраторка співчутливо посміхнулась йому. — Похорон — це завжди так важко, еге ж?
Джуліан підкотив очі під лоба.
— Ти навіть не уявляєш. — Він сперся руками на стіл. — Чи була якась кореспонденція?
— Лишень один лист, — відповіла Елоїза, подаючи йому білий конверт. — А як у церкві, усе минулося добре?
Джуліан похмуро кивнув.
— Так. Наскільки можна було сподіватися за таких обставин.
Він глянув на почерк на конверті, і задоволена усмішка повільно розпливлася по його обличчі. То була інформація, на яку він чекав. Вона стосувалася вестготського поховання, знайденого у Квіяні. Джуліан сподівався, що воно має певний стосунок до його розкопок у районі Домен де ля Кад. Майданчик у Квіяні, на якому здійснювались розкопки, був опечатаний, а інвентарного опису ще не було зроблено.
— Коли надійшов цей лист, Елоїзо?
— О восьмій, мосьє Лоуренс. Принесли власноручно.
Він забарабанив татуйованими пальцями по столу.
— Прекрасно. Дякую, Елоїзо. Можеш відпочивати. Якщо хтось питатиме — я в себе в офісі.
— Добре, — посміхнулась вона, але Джуліан уже відвернувся й пішов.
РОЗДІЛ 32
О дев’ятій п’ятнадцять Мередіт покінчила з вечерею та знов увійшла до вестибюля з чорно-червоними кахлями. Хоч якою стомленою вона почувалась, але не було сенсу лягати спати просто зараз. Хіба ж можна заснути, коли стільки думок купчиться в голові!
Відчинивши парадні двері, вона визирнула в темряву.
Може, трохи пройтися? Алеї яскраво освітлені, однак тихі й безлюдні. Відчувши холод, Мередіт інстинктивно застебнула свій червоний джемпер фірми «Аберкромбі енд Фітч» і відкинула цю ідею. До того ж останні два дні вона тільки те й робила, що ходила.