Мередіт зупинилася, щоб відсапнути, і вперше з початку їхньої розмови побачила, що Хол усміхається.
— Вибачте, — знічено сказала вона. — Мимоволі захопилася. Така вже негарна звичка — гадати, що всім це цікаво не менше, ніж мені.
— Думаю, це чудово, коли є щось таке, що викликає сильні емоції, — серйозно й тихо мовив Хол.
Здивована зміною його тону, Мередіт подивилась на нього й побачила, що він не зводить з неї своїх блакитних очей. Вона знітилась, відчувши, як спалахнули її щоки.
— Процес дослідження подобається мені дужче за процес написання, — хутко мовила вона. — Ці інтелектуальні розкопки. Це одержиме просиджування годинами над партитурами, статтями й листами в надії вдихнути життя в якийсь шматок минулого, у якусь пожовклу фотографію. Найголовніше тут — реконструкція, розуміння контексту, уміння заглибитись під поверхню іншої епохи й інших країв. Щоправда, є одна перевага — ретроспектива, можливість робити судження заднім числом.
— Це як робота детектива.
Мередіт кинула на співбесідника швидкий погляд, здогадуючись, що він думає про щось інше, хоча й стежить за темою їхньої розмови.
— А коли ви плануєте закінчити цю працю?
— Я маю здати книгу у квітні наступного року. Загалом, у мене дуже багато матеріалу. Усі академічні розвідки, опубліковані в «Зошитах Дебюссі» та в «Повному зібранні творів Клода Дебюссі», нотатки до кожної з його біографій, що коли-небудь виходили друком… До того ж Дебюссі сам був на свій штиб плідним літератором. Він писав для щоденної газети «Жіль бляс», із-під його пера вийшло також кілька ревю для «Ля Ревю бланш». Назвіть мені будь-яке літературне джерело, і я процитую його напам’ять.
Почуття провини хвилею накотилося на неї: знову вона осідлала свого коника й пасталакає, тимчасом як Холові надміру важко! Мередіт зиркнула на нього, збираючись іще раз перепросити за душевну черствість, але щось зупинило її. Хлопчачий вираз його обличчя раптом когось їй нагадав. Вона спробувала пригадати — кого саме, але не змогла.
Іще одне почуття хвилею накотилося на неї. Цього разу — втома. Мередіт подивилась на Хола, заглибленого у свої невеселі думки. Вона вже не мала сил підтримувати розмову. Час було закруглятися.
Вона підвелась і зібрала свої речі.
Хол сіпнувся та рвучко підняв голову.
— Ви що, уже йдете?
Мередіт вибачливо посміхнулася.
— У мене був важкий день.
— Розумію. — Хол теж підвівся зі свого стільця. — Слухайте, — мовив він. — Може, це й не дуже чемно, але… якщо ви завтра матимете час, то, може, кудись виберемось? Або ж зустрінемося та вип’ємо по келиху вина, га?
Мередіт здивовано закліпала очима.
З одного боку, їй сподобався Хол — гарний, приємний, розумний. Він явно потребував компанії. З іншого ж — вона мусила зосередитись і знайти хоч якісь відомості про свою справжню родину. І вона мала зробити це самотужки. Мередіт не хотіла, щоб їй хтось «падав на хвіст». А голос Мері, лунаючи у свідомості, попереджав її, що вона геть нічого не знає про цього парубка.
— Звичайно ж, якщо ви дуже зайняті… — почав був Хол.
Розчарування, що чулося в його голосі, допомогло Мередіт ухвалити рішення. До того ж, якщо не брати до уваги ворожку Лауру, вона вже кілька тижнів ні з ким довго не спілкувалася віч-на-віч, обмежуючись двома-трьома фразами.
— А чом би й ні, — відповіла Мередіт, сама здивувавшись власним словам.
Хол осміхнувся. Цього разу — радісно. І вираз його обличчя миттю змінився.
— От і прекрасно, — сказав він.
— Проте я збиралася виїхати досить рано. Виконати певну дослідницьку роботу.
— Можу поїхати разом із вами, — запропонував Хол. — Може, стану вам у пригоді. Не скажу, що знаю тутешні краї так уже й добре, але я досить регулярно бував тут упродовж останніх п’яти років.
— Попереджаю, що це може бути доволі нудною процедурою.
Хол знизав плечима.
— Мене це не лякає. Ви маєте список місць, які хочете відвідати?
— Краще я вам перелічу з голови, — пожартувала Мередіт і зробила паузу. — Я сподівалася дещо дізнатись у будівлях старого курорту в Рен-ле-Бені, але вони, виявляється, усі зачинені на зиму. Може, мені доведеться сходити в мерію та попрохати чийогось сприяння…