У кров нестримно ринув адреналін.
Ти мусиш це зробити. Негайно!
Мередіт порахувала до трьох і в пориві відчайдушної хоробрості, рвучко крутнулась та клацнула вимикачем.
Темрява кинулась навтікача й причаїлася по закутках. Немов вітаючи її та бажаючи доброго ранку, у кімнаті враз проявились обриси вже знайомих, звичних для ока предметів. Усе на місці: шафа, стіл, вікно, камінна полиця, бюрко — усе там, де й слід бути. Коло дверей ванної кімнати — переносне дзеркало, у якому відбивається червоний вогник.
Нікого немає.
Мередіт із полегкістю сперлася на високе бильце з червоного дерева. На тумбочці годинник висвічував червоним вогником час. За чверть п’ята ранку. То зовсім не очі, а мерехтливий світлодіод будильника, відбитий у дзеркалі.
Просто кошмар наснився. Звичайнісінький кошмар.
Нічого дивного, зважаючи на те, що їй довелося пережити вчора.
Мередіт відкинула ковдру, щоб охолонути, і трохи, полежала, склавши руки на грудях, як ангел на могилі, а потім підвелася з ліжка. Треба було походити, зробити якісь рухи. Тільки не лежати. Узявши пляшку мінералки з міні-бару, вона підійшла до вікна й подивилась на тихий парк, і досі залитий, місячним сяйвом. Уночі пройшов дощ, і тераса внизу блищала краплинами води. У непорушному повітрі, зачепившись за вершечки дерев, висіло пасмо білого туману.
Мередіт притиснула свою гарячу руку до холодного скла, наче намагаючись відштовхнути геть неприємні думки. Уже не вперше їй у душу закрався сумнів: чи правильно вона чинить, займаючись цією справою? А що, як там нема чого шукати? Увесь цей час думка проте, що вона їде до Рен-ле-Бена, озброївшись лишень аркушем паперу та купкою старих фотографій, не давала їй спокою.
Однак тепер, приїхавши сюди та побачивши, наскільки маленьким і незначущим є це містечко, вона вже почувалася далеко не такою впевненою. Тепер уся ця затія з дослідженням історії її справжньої родини — а вона не знала навіть, які прізвища їй слід шукати, — видавалася просто божевільною. Дурна мрія, варта хіба що дурнуватого фільму з обов’язковим хепі-ендом.
У реальному житті так не буває.
Мередіт не мала уявлення, скільки простояла так коло вікна, думаючи свої невеселі гадки. І тільки відчувши, що в неї задубіли пальці на ногах, вона зиркнула на годинник. А коли глянула, то полегшено зітхнула. Було вже кілька хвилин на шосту. Вона вбила досить часу. І при цьому відігнала привидів та нічних демонів: і обличчя підводою, і постать на дорозі, і моторошні зображення на картах.
Коли вона знову лягла спати, у кімнаті вже царювали тиша та спокій. Більше не було тут ані очей, що витріщалися на неї, ні загадкових мерехтливих істот у темряві. Лише блискітливі електронні цифри на будильнику. Мередіт заплющила очі.
Її обрамлений платанами солдат повільно перетворився на Дебюссі й став Холом.
ЧАСТИНА V
ДОМЕН ДЕ ЛЯ КАД
Вересень 1891 року
РОЗДІЛ 34
21 вересня 1891 року, понеділок
Леоні позіхнула й розплющила очі. Витягнувши над головою тонкі бліді руки, вона розім’яла їх, а потім сіла в ліжку, спершись на величезні білі подушки. Попри надмір випитого вчора вина «Бланкет де Ліму» — а може, завдяки йому, — вона добре виспалась.
У ранковому світлі Жовта кімната виглядала чепурненькою й гарною. Леоні трохи полежала в ліжку, прислухаючись до звуків, які зрідка порушували глибоку сільську тишу. Ранкові співи пташок, шум вітру в деревах. Це було набагато приємніше, аніж прокидатися сірим паризьким ранком і слухати, як гудуть паровози на вокзалі Сен-Лазар.
О восьмій Маріета принесла тацю зі сніданком. Поставивши її на столик біля вікна, вона розсунула штори, і в кімнату зазирнув потік перших несміливих сонячних променів. Через нерівне скло старовинних вікон Леоні побачила яскраву блакить неба та рожеві й білі пасма хмаринок.
— Дякую, Маріето, — сказала Леоні. — Я сама впораюсь.
— Добре, мадемуазеле.
Відкинувши ковдру, Леоні прудко опустила ноги на килим і намацала свої капці. Знявши з гачка за дверима блакитну кашемірову сорочку, вона похлюпала на обличчя залишки вчорашньої води й сіла за стіл біля вікна, відчуваючи легкий дискомфорт від того, що їй доводиться снідати на самоті в спальній кімнаті. Востаннє їй доводилося це робити, коли в гості до матері приходив Дюпон.
Піднявши кришку кавника з гарячою кавою, вона випустила назовні незрівнянний аромат свіжопідсмажених зерен — наче джина з лампи. Коло срібного кавника стояли глек пінистого теплого молока, горнятко з грудочками білого цукру, а біля горнятка лежали спеціальні щипчики. Піднявши напрасовану лляну серветку, Леоні знайшла під нею таріль із білим хлібом, золотава скоринка якого була ще теплою на дотик, а також блюдце зі збитим вершковим маслом. У трьох окремих порцелянових тарілочках було три різновиди варення, а в глечику — компот з айви та яблук.