Наминаючи сніданок, Леоні час від часу поглядала на парк. У долині між пагорбами висіла пелена білого туману, зачепившись за верховіття. Галявини, залиті млявим вересневим сонцем, були тихими та спокійними; вітру, який загрожував учора ввечері зіпсувати погоду, і слід загув.
Одягнувши просту вовняну спідницю та закриту блузку, Леоні взяла книжку, що її вчора приніс їй Анатоль. Їй здумалося самій побувати в бібліотеці, понишпорити на її запилених полицях серед корінців старовинних книжок. Якщо їй почнуть докоряти — а вона не бачила для цього причини, бо Ізольда ж сама вчора сказала, щоб вони почувались як удома, — то в неї є готове пояснення: вона прийшла, щоб повернути брошурку мосьє Беяра.
Відчинивши двері, вона вийшла в коридор. Здавалося, решта домочадців іще спала. Скрізь було тихо. Не дзенькали кавові філіжанки, не насвистував Анатоль, як то він зазвичай полюбляв робити вранці, не було ніяких ознак життя взагалі. Унизу, у залі, було безлюдно, хоча з кімнати прислуги доносилися приглушені голоси, а з кухні — тихе постукування чашок та горщиків.
Бібліотека займала південно-західний кут будинку, і потрапити до неї можна було через вузенький коридор, затиснутий між вітальнею та дверима, що вели до кабінету. Леоні здивувалася, як Анатоль узагалі знайшов дорогу до бібліотеки. Учора ввечері було замало часу, щоб походити по будинку й роздивитися, що й де є.
Попри це, коридор, що вів до бібліотеки, був досить просторим і вміщував кілька вітрин, які кріпилися до стін. У першій була виставлена порцеляна з Марселя та Руана, у другій — невеличка кіраса, дві шаблі й рапіра, схожа на ту, якою полюбляв фехтувати Анатоль, а також мушкет. У третій вітрині, що була меншою за перші дві, зберігався комплект медалей і стрічок, розкладених на синьому вельветі. Ніде не було вказано, кому їх вручили й за що. Тож Леоні припустила, що ці нагороди належали їхньому дядькові Жулю.
Натиснувши на ручку на дверях бібліотеки, вона прослизнула всередину. Й одразу ж відчула її спокійну, майже ідилічну атмосферу — запах воску, чорнила, запиленого оксамиту й промокального паперу. Бібліотека виявилась просторішою, ніж сподівалася Леоні, а її вікна виходили на південь і захід. Портьєри з важкої золотаво-жовтої парчі, складками спадали від стелі до підлоги. Звуки кроків поглинав товстий овальний килимок, що лежав посеред кімнати, а на ньому стояв круглий стіл на одній ніжці. Він був доволі великим, тож міг розмістити найбільший і найважчий фоліант. На столі були чорнильниця й ручка, а поруч — відривний блокнот і свіжа промокашка.
Леоні вирішила розпочати своє дослідження з найдальшого від дверей кута. Пробігаючи очима по кожній полиці, вона читала назви на корінцях, проводила по них пальцями та вряди-годи зупинялась, якщо якийсь томик привертав її увагу.
Вона натрапила на розкішний молитовник із подвійними прикрашеними застібками, виданий у Турі. Він мав темно-зелені та золотаві форзаци й тонесенький пергаментний захисний Папір на гравюрах. На форзаці дівчина прочитала ім’я свого покійного дядька — Жуля Ляскомба — й дату його миропомазання.
На одній з полиць Леоні знайшла також перше видання книги Жозефа де Местра «Подорож навколо моєї кімнати». Це був потріпаний, зачитаний до дірок томик, зовсім не схожий на бездоганно-новий екземпляр, що його мав удома Анатоль. В іншому місці вона знайшла збірку релігійних та палких антирелігійних текстів, згрупованих наче навмисне так, що вони заперечували один одного.
У розділі, присвяченому сучасній французькій літературі, був повний комплект романів циклу «Ругон-Маккари» Еміля Золя, а також Флобер, Мопассан та Гюїсманс — по-справжньому інтелектуальні твори, які Анатоль даремно намагався змусити її читати, — і навіть перше видання роману «Червоне та чорне» Стендаля. Було там також кілька перекладів, але не до її смаку, хіба що Бодлерів переклад мосьє Алана Едгара По. І жодного твору мадам Редкліф чи мосьє Ле Фану.
Сама лише нудота.
У найдальшому куточку бібліотеки Леоні виявила нішу з книжками з місцевої історії, звідки, як вона припустила, й узяв Анатоль монографію мосьє Беяра. Серце її збуджено закалатало, коли зі світла й тепла центральної частини бібліотеки вона ввійшла до тісного похмурого закутка. У ньому панувала якась волога химерна атмосфера, від якої Леоні аж дух забило.