У замку заскленої шафи стирчав маленький мідний ключик. Він закляк у замковому отворі й не піддавався, проте Леоні все смикала його, аж поки він не повернувся. Вона відчинила дверцята й витягла з шафи книжку, котра так заінтригувала її.
Примостившись на верхньому щаблі драбини, Леоні розкрила «Таро», з деяким зусиллям розігнувши грубу шкіряну обкладинку, та відчула запах пилу, старого паперу й давнини. Усередині лежала тоненька брошура, яку важко було назвати книгою. Вона містила не більше десятка сторінок, а її краї були нерівні й зубчасті, наче ножем обрізані. Грубий крейдований папір свідчив, що ця книжечка з’явилась у далекі, хоча й не древні часи. Вона була написана від руки чітким каліграфічним почерком.
На першій сторінці повторювалось ім’я її дядька, Жуля Ляскомба, й назва «Таро», але цього разу під нею дівчина помітила підзаголовок: Потойбіч покривала, або тлумачення карт за допомогою музичного мистецтва. Під ним була ілюстрація — цифра, схожа на вісімку або клубок пряжі. Унизу сторінки виднілася дата, коли її дядько, здогадно, написав цю монографію, — 1870 рік.
Коли моя мати втекла з Де ля Кад і перед тим, як там з’явилась Ізольда.
Фронтиспіс покривав аркуш вощеного шовкового паперу. Леоні перегорнула його — і мимоволі роззявила від подиву рот. Під цим аркушем було чорно-біле гравійоване зображення диявола зі хтивим і нахабним поглядом. Він був згорблений, плечі — покручені, руки — довжелезні, а замість зап’ясть — пазурі. Він мав завелику спотворену голову, яка видавалася карикатурою на людську зовнішність.
Придивившись до ілюстрації, Леоні побачила, що потвора мала на лобі ріжки — такі маленькі, що їх ледь було видно. Шкіра диявола викликала огиду й скидалася радше на шерсть тварини. Проте найбільшу відразу викликали чомусь дві чітко окреслені фігури людей — чоловіка й жінки, прикутих ланцюгом до підніжжя гробниці, на якій стояв диявол.
У нижньому кінці гравюри виднілася римська цифра XV.
Леоні поглянула на підвал сторінки. Але не побачила там ані імені художника, ні хоч якихось відомостей про походження малюнка. Лише єдине слово, ім’я, виведене внизу великими прописними літерами, — АСМОДЕЙ.
Не бажаючи затримуватись на неприємній ілюстрації, Леоні перегорнула наступну сторінку. І побачила щільні рядки вступного тексту, у якому йшлося про тематику книжки. Вона хутко проглянула написане, і кілька слів привернули її увагу. Перспектива прочитати про демонів, карти Таро й музику, сповнили її душу страхом і трепетом, а також змусила серце пришвидшено забитись. Вирішивши влаштуватися комфортніше, Леоні спустилася зі своєї дерев’яної вежі й, зіскочивши з кількох останніх щаблів та поклавши брошуру на стіл у центрі бібліотеки, заглибилась у читання.
На розчищених кам'яних плитах гробниці показався чорний квадрат, намальований мною власноруч раніше, і зараз від нього, здавалось, ішло слабке мерехтливе світло.
На кожному з кутів квадрата, немов позначки на компасі, були відповідні музичні ноти. Нота С означала північ, А — захід, D — південь, а Е — схід. У цьому квадраті лежали карти, у які слід було вдихнути життя і через котрі я мав потрапити до іншого виміру.
Я запалив лампу на стіні, і вона загорілася слабким, мертвотно-блідим світлом.
І враз гробниця ніби заповнилась якоюсь задушливою імлою, що почала витісняти свіже довколишнє повітря. Вітер також позначив свою присутність, інакше чим іще я міг пояснити, що ноти наче заворушилися, щось тихо замимрило, і в кам’яному льосі почулися далекі звуки фортепіано.
Крізь імлу я побачив — чи то мені так здалося, — що карти немов ожили. Фігури, вивільнені з пут барвників та фарб, набули об’ємних форм і знову зійшли на землю.
Налетів порив вітру, і я відчув, що в гробниці я не сам — один, швидко пересвідчився, що вона повниться якимись істотами. То, скоріш за все, були примари. Принаймні не люди, ні. Усі природні закони було порушено. Мене оточували якісь абстрактні об’єкти. Моє «я» та його різновиди, як колишні, так і прийдешні, присутні одночасно й у тому самому місці. Вони юрмилися біля моїх плечей, шиї та лоба, лише злегка торкаючись їх, але дедалі більше насідаючи й наближаючись. Мені здавалося, що вони шугали в повітрі, і тому я завжди відчував їхню постійну, хоча й мінливу присутність.
Проте виявилося, що ці істоти мають вагу й масу. Особливо інтенсивний безперестанний рух відчувався над моєю головою. Він супроводжувався какофонією співів, шепоту та скигління, що змушувала мене пригнутися, наче під якимось фізичним тягарем.
Мені стало зрозуміло, що ці об’єкти намагаються не пустити мене в інший вимір, хоча я не тямив, чому. Я знав лише, що мушу знову дістатись чорного квадрата, інакше мені загрожуватиме смертельна небезпека. Тому я зробив до нього крок, після чого на мене налетів дужий вітер і відштовхнув назад. Він верещав і завивав якусь жахливу мелодію — якщо її взагалі можна було назвати мелодією, — яка звучала, здавалось, і в моїй голові, і поза нею. Спричинені вітром коливання були такими сильними, що я перелякався, що стіни та покрівля гробниці не витримають і заваляться.