Як потопаючий, котрий з останніх сил відчайдушно кидається до берега, так і я зібрав усю свою снагу та рвонув до центра квадрата. 1 відразу ж якась істота, вочевидь, диявол, але так само майже невидимий, як і решта його поплічників, люто накинулась на мене. Я відчув на своїй шиї його пазурі, а на спині — його лапи. У мої ніздрі вдарив холодний сморід його пекельного подиху. Однак на моїй шкірі не лишилось ані подряпини.
Захищаючись, я затулив голову руками. Рясний піт краплинами котився по моєму чолу. Моє серце почало збиватися з ритму, і я відчув, що слабну. Задихаючись і тремтячи, з кожним м’язом, напруженим до краю, я зібрав докупи рештки хоробрості і ще раз кинувся вперед. Музика зазвучала гучніше. Щосили вхопившись нігтями за тріщини в кам’яних могильних плитах, я дивом примудрився притягти себе до позначеного квадрата.
І відразу ж страшна гнітюча тиша запала в кімнаті, увірвавшись до неї могутнім потоком, який приніс із собою сморід пекла й відчуття морських глибин.
Я відчайдушно забелькотів, повторюючи імена фігур на картах: Блазень, Вежа, Сила, Справедливість, Вирок. Не знаю, чи викликав я духів карт, уважаючи, що вони мусять прийти мені на допомогу, чи то, навпаки, саме вони заважали мені добутися до квадрата? Мій голос ішов наче не з вуст, а звідкись із глибини мого єства, спочатку тихий, але потім — дедалі дужчий. Його міць і гучність зростали, і він заповнив собою всю гробницю.
1 раптом, тієї миті, коли мені вже почало здаватися, що я більше не витримаю, щось вискочило з мене, з мого єства, з мого тіла; воно вирвалося з-під шкіри зі звуком, схожим на скрегіт кігтів хижого звіра об кості його жертви. Об мої кості. Дмухнув вітер. І тиск на моє ослаблене серце враз припинився.
Знепритомнівши, я впав навзнак долі, та все одно краєчком свідомості відчував, як зменшується шепіт і підвивання отих чотирьох музичних нот і як стихають вищання й вереск духів і демонів. Невдовзі настала тиша.
Я розплющив очі. Карти повернулися до свого звичного непорушного стану. Малюнки на поверхні апсиди знову стали нерухомими. А потім у гробниці раптом запанувала атмосфера спустошеності й спокою, і я зрозумів, що все скінчилося. Мене огорнула темрява. Не знаю, скільки я лежав зомлілий.
Я записав ту музику з пам’яті, як зміг. І ті позначки на моїх долонях так і лишилися назавжди. Як тавро, як стигмати.
Леоні стиха присвиснула й перегорнула сторінку. Однак тексту більше не було.
Якийсь час вона просто сиділа, витріщившись на останні рядки брошури. То була незвична, разюча оповідь. Окультна взаємодія музики й місця покликала до життя образи на картах і, наскільки вона зрозуміла, викликала з небуття тих, хто пішов у потойбічний світ. Au dela du voile — «потойбіч покривала», — як і зазначено в заголовку.
І це написав мій дядько.
Між іншим, Леоні також неабияк здивувалася тому, що в їхній родині був такий визначний автор, але досі про це ніхто й ніколи не згадував.
Однак…
Леоні замислилась. У вступному слові її дядько стверджував, що це — правдиві свідчення. Вона здивовано відкинулась на спинку стільця. Що він мав на увазі, коли написав про «перехід до іншого виміру»? Що він мав на увазі, говорячи про свої «я» — як колишні, так і прийдешні? А духи, що він їх викликав? Вони повернулися до потойбіччя чи так і лишилися?
По спині Леоні побігли мурахи. Дівчина різко обернулась і роззирнулася на всі боки, відчуваючи, наче хтось стоїть позаду неї. Вона придивилася до темних закутків обабіч каміна й за шторами. Невже ці духи й досі перебувають у маєтку? їй пригадалася згорблена постать на галявині, бачена нею вчора ввечері.
Попередження про лихо? Чи щось інше?
Леоні похитала головою, здивувавшись польоту своєї уяви, а потім знову зосередила увагу на книзі. Якщо вірити написаному й тому, що це розповідь про реальні події, а не вигадка, то чи не може бути так, що описана гробниця й дотепер знаходиться десь у самому маєтку Домен де ля Кад? Вона схильна була думати, що так воно і є, не в останню чергу тому, що ті музичні ноти — С, D, Е, А, якими її дядько викликав духів, складали також і назву маєтку: Cade, тобто Кад.