Байдуже сприймав програші місцевої футбольної команди. Не хвилювали його несприятливі погодні умови, а метеорними справами ніхто в конторі не цікавився. Він не мріяв про позачергову премію, не жив надією про службове підвищення, не упадав за дівчатами з друкарського бюро, не шукав розради в чоловічих компаніях, які в день зарплати рушають на пошуки пригод і знаходять їх у симпатичній сосисочній під романтичною вивіскою „Аеліта“. Космічний прибулець не грав у „Спортлото“, преферанс і доміно. Навіть шахи — гра філософів і поетів — здавалися йому не вартою уваги забавкою. Він не збирав макулатуру, щоб потім у далекому майбутньому обміняти її за фантастично дефіцитне повне зібрання романів якогось Дюма-батька. У нашого гостя не було майбутнього тут, на Землі. Він не хворів принаймні тими недугами, на які скаржились щоденно його співробітники. І це теж викликало підозри. Йому не потрібен був власний автомобіль, туристські путівки, не турбували вибрики примхливої моди. Навіть наймодерніший джинсовий костюм з найяскравішими закордонними етикетками залишав цього дивака байдужим…
Все оте виглядає чимось дрібним, незначним, таким, без чого можна обходитися, не почуваючи себе нещасним. Та хіба не з оцих дрібниць складається життя людини? Чи не вони непомітно, але й неминуче входять у її дні, п’ятиденні робочі тижні, у безжурні суботи й неділі. І все це потім вишиковується в місяці, роки, стає тлом, сірим або барвистим, підкреслено стриманим або химерно-фантастичним, на якому вимальовує людина нескінченну фреску свого життя.
Без того тла не буває основного малюнка. Найважливіші ваші справи, звершення, перемоги виглядатимуть без нього блідим, незакінченим начерком. Тло без малюнка ще інколи буває, а от навпаки — лише у виняткових випадках. І тоді ми починаємо гомоніти про бездуховність, емоційну бідність, надмірний практицизм, акселерацію, побічні й небажані наслідки техніцизму. Сперечаємося, чубимося, сваримося, а може, за всім тим ховається якийсь космічний розвідник, представник іншої цивілізації з своїми мріями, з дорогими його серцю (або що там у нього замість серця?) дрібницями, з своїм життєвим тлом.
І не просто представник, а герой, який виконує відповідальне доручення. Принаймні наш знайомець був таким героєм. До останку залишався він на своєму робочому місці, навіть тоді, коли через несправність вийшло з ладу силове поле, яке захищало його анти матеріальне тіло…
В останню хвилину встиг врятувати щоденник спостережень за метеорними потоками нашої Сонячної системи. Щоденник, напевне, знаходиться в течці, яку неушкодженою знайшли на місці катастрофи. То тільки зовні скидається вона на звичайну канцелярську. Насправді ж маємо перед собою космічний, антигравітаційний контейнер, в якому заховано інформацію, що забезпечить безаварійну роботу зорельотів на далеких космічних трасах. Друг загиблого (а може, все-таки подруга?) знайде спосіб, як ту інформацію передати куди слід. Його не злякають суто канцелярський вигляд течки, суворі написи: „Справа №… Почата… Закінчена…“
Я п’ю каву, поглядаю на сонечко, що почало свою щоденну мандрівку, і намагаюсь вгадати, яку з чотирьох моїх історій виберуть у конторі? Чи, може, взятися за п’яту? Мабуть, вже не встигну. Його поховають раніше, ніж мені пощастить нашкрябати щось прийнятне для всіх. А через місяць, через рік нікому навіть найкраще надмогильне слово про рядового службовця буде не потрібне. Він же бо не з тих діячів, яких історія щедро наділяє кількома епітафіями. Моєму героєві досить однієї, його влаштовує будь-яка на початку довгого шляху, який веде у небуття. От тільки яка?..
Твір відшукав Сергій ТРОНЬКО, 2017.