— Нам тоді роботи не стане, як усе так легко минеться,— сказав Мек.
— Знайдеться нам робота, будь певен. Оці кляті окі! Доводиться повсякчас за ними пильнувати. А як надто затишно стане, можна їх трохи збурити.
— Збурення будуть, коли їм зарплату вріжуть, гадаю.
— Певно, що буде. Без роботи не лишимося, не бійся — Гупер тут за всім пильнує.
У хатинці Джоудів палав вогонь. Пиріжки-гамбургери бризкали і сичали салом, кипіла картопля. Дім був закурений димом, і жовте світло ліхтаря відбивало на стінах непроглядні чорні тіні. Мати швидко поралася з вогнем, доки Ружа Шаронська сиділа на ящику, притримуючи колінами важкий живіт.
— Ну як тобі, ліпше? — спитала мати.
— Від куховарства так пахне, мене нудить. А їсти ж хочеться.
— Піди посидь у дверях,— сказала мати.— Доведеться мені цей ящик розламати.
До хати юрмою зайшли чоловіки.
— М’ясо, Боже мій! — скрикнув Том.— І кава. Запах чую. Ісусе, я зголоднів! Сті’ки персиків з’їв, але нічо’ доброго з того нема. Де ми можемо помитися, ма’?
— Вийдіть до баку, там вода. Там і помиєтеся. Щойно послала туди Руті з Вінфілдом.
Чоловіки знову вийшли.
— Тепер устань, Руже Шаронська,— наказувала мати.— Сядь у дверях чи десь на матраці. Мені тре’ цей ящик зламати.
Молодиця підвелася, допомагаючи собі, тримаючись за ящик. Вона, ледве пересуваючись, підійшла до одного з матраців і опустилася на нього. Повернулися Руті з Вінфілдом — вони йшли тихо, намагаючись не шуміти, тулячись до стіни, щоб лишитися непомітними. Мати подивилася на них.
— Відчуваю, малята, пощастило вам, що світла замало,— сказала вона. Скубнула Вінфілда і помацала волосся.
— Ну, хоч ти й мокрий, та, присягаюся, не помився.
— Там мила не було,— поскаржився Вінфілд.
— Ну так. Мила купити не змогла. Не сьо’дні. Мо’, завтра зможемо купити.
Вона розвернулася до пічки, виклала їжу на тарілки й почала подавати вечерю. Дві котлети — порція з великою картоплиною. Неня клала на кожну тарілку три скибки хліба. Коли все м’ясо було роздане, вона присмачила кожну порцію підливою зі сковорідки. Члени родини знову повернулися; вода стікала в них з облич, а мокре волосся блищало.
— Лишіть мені! — крикнув Том.
Усі взяли тарілки. Їли мовчки, схожі на голодних вовків, і вимазували підливу хлібцями. Діти відійшли в кут кімнати, поставили свої тарілки на долівку і стали навколішки перед їжею, наче звірятка.
Том проковтнув свій останній шматок хліба.
— Ще лишилося, ма’?
— Ні,— відповіла мати.— Це все. Ви заробили долар — долар витратили.
— Що?
— Вони ціни накручують. Тре’ буде до міста з’їздити, щойно нагода випаде.
— Я не наситився,— сказав Том.
— Ну, завтра повний день працюватимете. Завтра ввечері... у нас буде скі’ки хоч.
Ел витер рот рукавом.
— Мабуть, піду пройдуся,— сказав він.
— Добре, я з тобою.
Том вийшов з ним надвір. У пітьмі Том нахилився ближче до брата.
— Ти точно не хоч’ зі мною піти?
— Ні. Ліпше довкола тут походжу.
— О’кей,— відповів Том.
Він розвернувся та попрямував вуличкою. Дим, який курився з хатинок, низько стелився над землею, а ліхтарики вихоплювали квадратні пройми дверей і вікон. На східцях сиділи люди і дивилися крізь темряву. Том бачив, як голови сусідів поверталися, проводжаючи його поглядами. Багниста вулиця кінчалась, а далі було скошене поле, і в місячному сяйві виднілися чорні копиці. Тонке лезо місяця низько нависало над обрієм на заході, і прозоро стелилися довгі паволоки Чумацького Шляху. Томові ноги м’яко ступали по курній дорозі, яка темніла плямою на тлі жовтої стерні. Том сунув руки в кишені та поплентався до головних воріт. На узбіччі показався насип. Минаючи траву, Том чув хлюпотіння води в зрошувальному каналі. Він вибрався на берег і подивився на темну воду: у ній віддзеркалювалися зірки. Головна траса була вже попереду. Це було зрозуміло з автомобільних фар, що пролітали повз. Том знову попрямував туди. У зоряному світлі він помітив обплетені колючим дротом ворота.
Біля дороги заворушилася постать. Чийсь голос спитав:
— Ей, хто це?
Том став і завмер.
— Ти хто? — повторив чоловік.
Він підвівся та підійшов близько. Том побачив у його руці пістолет. Потім спалах кишенькового ліхтарика сяйнув Томові в обличчя.
— Куди це ти зібрався?
— Ну, я думав просто прогулятись. А що, це законом заборонено?
— Краще іншим шляхом гуляй.
Том запитав:
— Мені що, і вийти не дозволяється?
— Цієї ночі не можна. Хочеш назад прогулятися, чи я свисну — і тобі допоможуть?
— От дідько,— вимовив Том,— це не про мене. Якщо заваруха буде, не хочу в пеклі бути. Звісно, повернуся.
Темна постать відступила. Спалах згас.
— Розумієш, це для вашого ж добра. А то ті скажені пікети спіймають.
— Які пікети?
— Ті чортові червоні.
— О,— сказав Том.— Не знаю я про них.
— Та ти ж їх бачив, хіба ні?
— Ну, я бачив отакенну юрбу, але там сті’ки копів було — не второпав, що до чого. Гадав, аварія.
— Ну, тобі краще завертати назад.
— Я все зрозумів, містере.
Том розвернувся та пішов назад. Спокійно пройшов по дорозі ярдів сто, а потім зупинився та дослухався. Біля зрошувальної канави пролунав закличний крик єнота, а десь дуже далеко почулося сердите виття прив’язаного пса. Том сів біля дороги і почав слухати. Він уловлював тихий регіт дрімлюги і непомітні рухи звірят, що прокрадалися повзком у стерні. Він оглянув увесь небокрай, на всі боки: суцільна темрява, його не буде видко. Тоді він підвівся й поволі пішов праворуч на узбіччя, сховався в стерні, нахиляючись так низько, що майже зрівнявся з копицями. Він пересувався повільно й тільки іноді зупинявся, дослухаючись. Нарешті наблизився до паркана з колючого дроту, сплетеного в п’ять рядів. Біля паркана він ліг на спину, відсунув рукою найнижчий дріт і ковзнув у діру, упираючись ногами в землю.
Він збирався встати, коли раптом на узбіччі шосе з’явилася група чоловіків. Том зачекав, доки вони віддалилися на велику відстань, і вже тоді підвівся та рушив за ними. Він дивився на інший бік дороги, виглядаючи намети. Їхало кілька машин. Через поля протікав струмок, а шосе перетинав бетонний міст. Том подивився в бік мосту. На дні глибокого яру він побачив намет і ліхтар, який горів усередині. За якусь мить він зненацька побачив тіні людей навпроти дорожнього полотна. Том переліз через паркан і спустився в яр через кущі та карликові верби; унизу, біля невеличкого струмка, він знайшов сліди. На ящику перед наметом сидів чоловік.
— Добривечір,— привітався Том.
— Хто ти?
— Ну... коротше, ну... я просто проходив тут.
— Когось тут знаєш?
— Ні. Я ж сказав, що просто так проходив.
З намету висунулася голова. І голос промовив:
— Що сталося?
— Кейсі! — скрикнув Том.— Кейсі! Заради Христа, що ви тут робите?
— Ой, Боже мій, це ж Том Джоуд! Заходь, Томмі. Заходь.
— Так ти його знаєш? — спитав чоловік біля входу.
— Чи знаю його? Христе мій, як не знати. Сті’ки років уже знаю. Ми ж разом на Захід приїхали. Давай, Томе.
Кейсі стиснув Томові лікоть і потягнув приятеля до намету. Там на землі сиділо троє чоловіків, а посередині горів ліхтар. Чоловіки дивилися з підозрою. Один з них, смагляволиций і похмурий, простягнув руку.
— Радий знайомству,— сказав він.— Я чув, як Кейсі про тебе говорив. Цей той, про якого ти казав?
— Аякже. Він. Ну, заради Бога! Де твої кревні? Що ти тут робиш?
— Ну,— відповів Том,— зачули ми, що тут робота є. Ну й приїхали, а на шосе — державна поліція, переслідувала нас до самого ранчо, і ми цілий день персики збирали. Я цілу юрму людей якихось бачив, вони нам услід галасували. Мені нічо’ не сказали, тож я сам сюди прийшов, подивитися, що відбувається. Як, чорт забирай, ви сюди потрапили, Кейсі?