Чоловік, що сидів біля входу в намет, напнув широку заслону й відкинув.
— Чорт забирай, щось мені не подобається,— промовив він.
Кейсі глянув на нього:
— Що сталося?
— Не знаю. Просто аж сверблю весь. Нервуюсь, як кіт.
— Та що сталося?
— Не знаю я. Здається, чую щось, а тоді дослухаюся — і не чути нічого.
— Ти просто знервувався,— сказав висохлий зморшкуватий чоловік. Він підвівся та вийшов надвір, а за мить знову зазирнув у намет.— Це велика чорна хмарина насувається. Готовий парі тримати, грім буде. Це його електрика сполохала.
Він знову зник. Двоє чоловіків підвелися з землі й теж вийшли.
— У них усіх сверблячка,— тихо сказав Кейсі.— Копи знай одне торочать — що наб’ють, чорт забирай, і виметуть нас усіх ’відси. Вони гадають, що я ватажок, тому що багато говорю.
Висохле поморщене обличчя знову зазирнуло всередину.
— Кейсі, гаси ліхтар. Щось таке діється.
Кейсі прикрутив ґніт. Вогник метнувся вгору і згас. Намацуючи вихід, Кейсі вибрався з намету. Том рушив за проповідником.
— Що це? — тихо спитав Кейсі.
— Не знаю. Слухай!
Стояла стіна жаб’ячого кумкання, що зливалася з тишею. Високе, пронизливе сюрчання цвіркунів. Але поволі через це тло стали пробиватися й інші звуки: майже нечутні кроки по дорозі, хрускіт камінців на березі, ледь чутний шерех чагарів біля струмка.
— Не чутно мені нічо’. Дурні ви. Перенервувалися,— заспокоював їх Кейсі.— Ми всі хвилюємося. Нічо’ не чую. А ти, Томе?
— Я чую,— відповів Том.— Так, чую. Думаю, хтось крадеться і стежить. Ліпше нам піти ’відси.
Висохлий і зморшкуватий чоловік прошепотів:
— Під міст... у проліт — туди. Не хочеться намет кидати.
— Гайда,— скомандував Кейсі.
Усі обережно зарухалися краєм струмка. Перед ними зяяла арка мосту, ніби чорна печера. Нагнувшись, Кейсі поліз туди. Том прямував за ним. Їхні ноги ковзались у воді. Чоловіки пройшли тридцять футів, і їхнє дихання відлунювало у вигнутому склепінні. Потім вони вийшли на інший бік і випросталися.
Різкий крик:
— Ось вони!
Зненацька на них упали спалахи двох ліхтариків, засліпивши втікачів.
— Стій де стоїш.— Голоси чулися з темряви.— Ось він. Оця сволота, яких мало. Це він.
Кейсі сліпо втупився на світло. Він важко дихав.
— Слухайте,— промовив він.— Ви, хлопці, самі не відаєте, що творите. Ви хочете дітей заморити голодом.
— Замовкни, ти, червоний сучий сину!
У світлі з’явився присадкуватий дебелий чоловік. Він ніс нове біле руків’я від кирки. Кейсі повторив:
— Ви не відаєте, що творите.
Гладун замахнувся руків’ям від кирки. Кейсі пірнув униз. Тяжка палиця врізалася в скроню, глухо захрускотіли кістки, і Кейсі повалився набік у промінні світла.
— Ісусе, Джордже. По-моєму, ти вбив його.
— Посвіти на нього,— сказав Джордж.— Заслужив, сучий ти сину.
Промінь ліхтарика заметушився по землі в пошуку — і вихопив розтрощену голову Кейсі. Том подивився на проповідника. Світло перетинало важкі чоловічі ноги і біле нове руків’я від кирки. Том мовчки стрибнув. Він ривком схопив палицю. Спершу змилив, відчувши, що палиця ковзнула по плечу, але вдруге його нищівний удар знайшов голову, і дебелий гладун повалився на землю, а тоді йому в голову влучили ще три удари. Вогні ліхтарів блимали вже зовсім близько. Том стояв над непритомним тілом. І раптом йому по голові ковзнув удар — стрімкий удар. Том відчув це, ніби його вдарило електричним струменем. І тоді він побіг уздовж струмка, низько пригинаючись. Він чув тупіт у себе за спиною. Раптом він розвернувся та кинувся в зарості, зіщулившись у хащі, у заростях сумаху отруйного. Він лежав нерухомо. Кроки наблизилися, промені ліхтарів заметушилися дном рівчака. Том крався вгору, продираючись крізь зарості до вершини. Він вибрався у фруктовий сад. Туди теж долітали крики, було чутно обшукування дна рівчака. Том низько опустив голову і, пригнувшись, майнув на оранку; грудки землі зіслизали та вилітали в нього з-під ніг. Попереду він побачив кущі, які облямовували поле,— кущі на краю зрошувального каналу. Він проліз через живопліт, обвитий ліанами й ожиновими кущами. А потім Том нерухомо заліг, важко і хрипко дихаючи. Він відчував, що обличчя та ніс у нього зовсім затерпли й заніміли. Ніс був перебитий, і цівка крові стікала по підборіддю. Том лежав долічерева, доки не дійшов до тями. І тоді повільно підповз до канави. Обмив обличчя холодною водою, відірвав шмат од своєї синьої сорочки, умочив і приклав до роздертої щоки і розбитого носа. Вода жалила й аж пекла.
Чорна хмара заступила небо, згустивши пітьму довкола зірок. Ніч знову затихла.
Том ступив у воду і відчув, що дно вислизає в нього з-під ніг. Він замолотив руками кілька разів і з зусиллям вибрався на інший берег. Одежа прилипла до тіла. Він намагався ступити, але в черевиках хлюпотіла вода. Тоді він сів, зняв черевики й витрусив їх. Закасав знизу брюки, зняв піджак і викрутив його.
На шосе він побачив блимання ліхтариків, які обшукували низину. Том взувся і нечутно рушив по стерні. Його черевики більше не хлюпотіли й не шуміли. Його вело чуття, і так він вийшов на інший кінець жнив, нарешті вибрався на дорогу. Він підкрався до квадрата хатинок. Одразу ж охоронець, почувши шум, озвався:
— Хто тут?
Том упав на землю, закляк, і промінь ліхтаря, майнувши над ним, не вихопив лежачого. Том безшумно підкрався до дверей хатки Джоудів. Двірні петлі верескливо зарипіли. І почувся спокійний, урівноважений голос матері, яка прокинулася:
— Що таке?
— Я, Том.
— Ну, ліпше спи. Ела ще нема.
— Точно дівулю підшукав.
— Іди спи,— тихо повторила вона.— Вкладайся під вікном.
Він знайшов своє місце і роздягнувся догола. Лежав тремтячи під ковдрою. А заціпеніння нарешті стало полишати понівечене лице, і в усій голові калатав біль.
Лише за годину повернувся Ел. Він рухався обережно, але наступив на мокру одежу Тома.
— Ш-ш! — сказав Том.
Ел прошепотів:
— Ти не спиш? Де ти так змокрів?
— Ш-ш,— повторив Том.— Уранці дізна’шся.
Батько перевернувся на спину, і кімната наповнилася його хропінням, булькотінням і пирханням.
— Ти захолов,— сказав Ел.
— Ш-ш. Лягай спати.
Маленький квадратик вікна виднівся сірою плямою в чорноті кімнати.
Том не спав. Його поранене обличчя знов ожило і терзалося від болю, смикалось, і розтрощені кістки вилиць нили, а зламаний ніс розперло, і він пульсував од болю, так що здавалося, що все тіло розривається від страждання. Том дивився на маленький квадрат вікна, споглядав, як зірниці ковзають по небу і зникають з обрію. У проміжках він чув тупотіння ходи сторожів.
Нарешті вдалині закукурікали півні, й поступово вікна посвітлішали. Том торкнувся свого розпухлого обличчя кінчиками пальців, а Ел, потривожений цим рухом, застогнав уві сні та щось пробурмотів.
Нарешті розвидніло. У хатинках, щільно притиснутих одна до одної, почулися звуки рухів, тріскіт розламуваного хмизу, подзенькування каструль. Мати раптом сіла в сірій темряві. Том розрізнив її обличчя, опухле від сну. Вона довго дивилась у вікно. І тоді швидко відкинула ковдру і знайшла свою сукню. Досі не підводячись, вона натягнула плаття через голову, притримуючи вбрання руками, і сукня ковзнула до талії. Мати встала, і сукня ковзнула до кісточок ніг. Потім мати босоніж, тихо ступаючи, підійшла до вікна і визирнула на вулицю, а доки дивилася на світання, її пальці спритно розплели косу, розгладили пасма і знову заплели волосся. Потім вона сплеснула руками і якусь мить стояла нерухомо. Її обличчя було різко освітлене промінням, яке падало у вікно. Вона розвернулася, обережно переступила матраци і знайшла ліхтар. Заверещала стулка скляного ковпака, і неня запалила ґніт.
Батько перекинувся на бік і, кліпаючи, подивився на неї. Вона спитала: