— Чоловіче, у тебе ще є гроші?
— Що? Ага. Папірця виписали на шістдесят центів.
— Ну, тоді вставай, піди купи смальцю і трохи борошна — у кредит. Швидше, бігом.
Батько позіхнув.
— Мо’, крамницю не відчинили.
— А ти наполягай, аби відчинили. Пора вам щось перехопити. Вам же тре’ на роботу.
Батько насилу натягнув комбінезон і вбрався в поруділий піджак. І поволі почовгав до дверей, позіхаючи й потягуючись.
Діти прокинулись і визирали з-під ковдри, як мишенята. Тепер кімнату залило бліде світло, але воно було блякле, безбарвне, світанкове. Мати глянула на матраци. Дядько Джон прокинувся. Ел міцно спав. Її очі зупинилися на Томі. Мить вона вдивлялася в нього, а потім швидко наблизилася до сина. Томове обличчя розпухло і посиніло, чорна кров запеклася на вустах і підборідді. На роздертій щоці туго стяглася рана.
— Томе,— прошепотіла вона,— що сталося?
— Ш-ш,— прошепотів він.— Тихіше. Я побився.
— Томе!
— Я не міг інакше, ма’.
Вона стала біля нього навколішки.
— Ти в біді?
Він довго вагався, перш ніж відповісти.
— Так,— сказав Том.— У біді. Я не можу вийти на роботу. Мені тре’ сховатися.
Діти підповзли навколішках, зі спраглою цікавістю поглядаючи на брата.
— Що таке з ним, ма’?
— Цитьте! — сказала мати.— Ідіть помийтеся.
— У нас мила нема.
— Ну, просто водою.
— А що таке з Томом?
— Ану цить мені! І нікому ні слова.
Вони позадкували геть і присіли навпочіпки біля протилежної стіни, знаючи, що зараз не до них.
Мати спитала:
— Усе так погано?
— Ніс перебитий.
— Я маю на увазі неприємності.
— Так. Лихо.
Ел розплющив очі й побачив Тома.
— Ну, Боже мій! Що з тобою?
— Що сталося? — запитав дядько Джон.
Повернувся батько.
— Відчинено було, все гаразд.
Він поклав пакетик з борошном і пакуночок смальцю на долівку біля печі.
— Що таке? — спитав він.
Том підвівся на лікті — на мить, а потім знову ліг на спину.
— Господи, сил нема. Я лише раз усе розповім. Усім одразу розкажу. А діти?
Мати подивилася на малих, які притискалися до стіни.
— Ідіть умийтеся.
— Ні,— сказав Том,— вони повинні почути. Повинні знати. Вони можуть пробовкатися, якщо не знатимуть.
— Та що таке? — наполягав батько.
— Я розповім. Сю ніч я вийшов подивитися, що за крики були. І стрів Кейсі.
— Проповідника?
— Так, тату. Проповідника, і він став ватажком страйку. По нього прийшли.
Батько спитав:
— Хто по нього прийшов?
— Не знаю. Ніби ті, які нас тоді ввечері зі шляху прогнали, гуляти не дали. З палицями були.— Він помовчав.— Вони вбили його. Пробили йому голову. Я стояв там. Просто божеволів. І схопив палицю.— Перед його похмурим поглядом, коли Том розповідав, знову поставали ніч, темрява, ліхтарики.— Я вдарив одного.
У матері перехопило подих. Батько нашорошився.
— Убив? — тихо запитав він.
— Я... не знаю. Я оскаженів. Намагався вбити.
Мати спитала:
— Тебе бачили?
— Не знаю. Не знаю. Гадаю, що так. У них ліхтарики були.
Мить мати вдивлялася йому в очі.
— Чоловіче,— сказала вона,— розламай ящики. Нам пора готувати сніданок. Пора на роботу. Руті, Вінфілде — чуєте? Як вас хтось спитається — Том хворий — чули? А як прохопитеся — ’го у в’язницю загарбають. Чули?
— Так, мам.
— Пильнуй їх, Джоне. Не дозволяй ні з ким балакати.
Мати розпалила багаття з ящиків — колишніх скриньок з речами: дошки батько розламав на цурпалки. Вона замісила тісто, поставила кавник на вогонь. Легкі рубанці охопилися полум’ям, вогонь гудів і здіймавсь у димар.
Батько скінчив розбивати ящики. Він підійшов до Тома.
— Кейсі... він же хороший був. З якого це дива йому в отакі-о справи втручатися?
— Вони приїхали,— понуро сказав Том,— аби заробляти п’ять центів за ящик.
— Так ми ж сті’ки маємо.
— Ну. А ми робимо — і страйк тим зриваємо. Бо їм два з половиною центи платять.
— Та на таке й не прогодуватися.
— Знаю,— стомлено промовив Том.— Ось чому вони застрайкували. А вчора вночі, певно, страйк задушили. І, мабуть, нам сьо’дні два з половиною платитимуть.
— Ну, як ці сучі діти...
— Отож, тату! Бачите? Кейсі був і лишився... хорошою людиною. Чорт забирай, у мене це в голові не вкладається. От не стало його — і все: просто голову розтрощили. Ісусе! — Він затулив очі долонею.
— Ну, що робитимемо? — спитав дядько Джон.
Тепер Ел устав.
— Ну, далебі, я знаю, що робити. Піду звідціля — і все.
— Ні, ні, Еле,— заперечив Том.— Ти нам зара’ потрібен. Винен ті’ки я. Я в небезпеці. Скоро встану на ноги — і мушу йти.
Мати досі поралася біля пічки. Обернула голову, щоб розчути розмову. Поклала сало на сковороду, і коли воно засичало, розжарившись, виклала туди тісто.
Том провадив:
— Ти повинен лишитися, Еле. Ти повинен дбати за вантажівку.
— Набридло.
— Нічо’ не можу поробити, Еле. Це твоя сім’я. Ти можеш усім помогти. А я для вас небезпечний.
Ел сердито пробурчав:
— Ну чому я не можу влаштуватися в гаражі!
— Пізніше... мабуть.— Том дивився повз нього і побачив Ружу Шаронську, яка лежала на матраці. Її величезні очі були широко розплющені.— Не бійся,— звернувся він до неї.— Не бійся. Сьо’дні в тебе буде молоко.
Вона повільно кліпнула очима і нічого не відповіла.
— Нам тре’ знати, Томе,— сказав батько.— Як гада’ш: ти того вбив?
— Не знаю. Темно було. Хтось мене вдарив. Ще не знаю. Сподіваюся, що так. Сподіваюся, я вбив того клятого виродка.
— Томе! — скрикнула мати.— Не кажи так.
З вулиці почувся шум багатьох машин, які повільно їхали. Батько підступив до вікна і визирнув.
— Приїхала сила-силенна якихось нових людей,— сказав він.
— Думаю, задушили страйк,— відповів Том.— Думаю, вам платитимуть два з половиною центи.
— Але ж тоді хоч крутися, хоч бігай, а їсти нічого буде.
— Я знаю,— відповів Том.— Їжте персики-падалиці. Це вас підтримає.
Мати скінчила з тістом і розмішала каву.
— Слухайте-но,— сказала неня.— Мені сьо’дні відпустять кукурудзяної каші. У нас буде каша з кукурудзяного борошна. А коли купимо достатньо бензину, то поїдемо ’відси. Тут недобре. Ні, не пущу я Тома, серце не на місці буде. Ні, сер.
— Не можу я лишатися, ма’. Я ж казав, що вас усіх на небезпеку наражаю.
Вона підняла підборіддя.
— Ось що ми зробимо. Усі сюди, поїжте оце, а потім ідіть на роботу. Я підійду, щойно посуд помию. Нам тре’ побільше заробити.
Вони поїли перепічок — таких гарячих, що аж сичали в роті. Випили кави, налили собі ще по чашці й теж спорожнили нову порцію.
Дядько Джон похитав головою над тарілкою.
— Не схоже на те, що на нас кара не впаде. Б’юсь об заклад, це все мої гріхи.
— Та заткни пельку! — закричав батько.— Не до твоїх гріхів зара’. А тепер ходімо. Діти, ви теж ідіть — поможете. Твоя правда, жінко. Тре’ нам ’відси забиратися.
Коли всі вийшли, мати подала тарілку і чашку Томові.
— Поїв би ти хоч трохи.
— Не можу я, ма’. Усе страшенно болить, жувати не можу.
— Ліпше спробуй.
— Ні, не можу, ма’.
Вона присіла на краю його матраца.
— Ти повинен сказати мені,— сказала вона.— Мені тре’ поміркувати, уявити, як там було. Мені тре’ всю правду знати. Так що там Кейсі зробив? За що вони його вбили?
— Він просто стояв, його ліхтарем освітили.
— Що він сказав? Можеш пригадати, що він сказав?
Том відповів:
— Авжеж. Кейсі сказав: «Ви не маєте права морити людей». Але потім отой гладун обізвав його «червоний сучий син». А Кейсі сказав: «Ви не відаєте, що творите». І тоді отой гладун забив його.