Мати опустила очі. Вона щосили стиснула руки.
— Отак він сказав: «Ви не відаєте, що творите»?
— Так!
Мати промовила:
— От якби бабуня змогла ’го почути.
— Ма... я ж не відаю, що творю, коли дихаю. Я ж навіть не знав, що збирався таке зробити.
— Усе гаразд. Я хтіла б, аби ти не робив цього. Я хтіла б, аби тебе там не було. Але ти зробив те, що повинен був зробити. Не можу тебе звинувачувати.— Вона підійшла до пічки і занурила шматину в нагріту воду.— Ось,— мовила неня.— Приклади до обличчя.
Він приклав теплий клапоть собі до носа й щік — і здригнувся, наче від жару.
— Ма’, ввечері я від вас піду. Не можу я, аби родина через мене страждала.
Мати розгнівано заговорила:
— Томе! Багато чо’ я не розумію. Але якщо ти підеш — то нас ослабиш. Це тягтиме нас униз.— Вона провадила: — Був час, коли ми жили на землі. У кожного межі були. Старі люди вмирали, а молоді народжувались, і ми завше були одним цілим — були сім’єю... і все начебто було нам просто і ясно. А тепер нам нічо’ не ясно, нічо’. Нічо’ прямо не бачу. Нема нічо’, нічо’ нас не тримає, не збагнути. Ел — він усе чо’ось прагне, пнеться кудись, стриба, нейметься йому. А дядько Джон — ні се ні те. Татко себе втратив. Не голова він сім’ї більше. Ми розпадаємося, Томе. Нема сім’ї зара’. А Ружа Шаронська...— вона озирнулася довкола, і її погляд зустрівся з широко розплющеними очима дочки.— У неї буде маля — а чоловіка нема. Я нічо’ ще не знаю. Намагаюся далі її вдержати. Вінфілд — а що з ним буде, за життя такого? Дичавіє, та й Руті — обоє як звірята. Ні в що віри не маю. Не йди, Томе. Лишись і поможи.
— О’кей,— утомлено сказав він.— О’кей, не повинен я, хоча й дарма це. Знаю.
Мати підійшла до балії, вимила олов’яні тарілки і витерла.
— Ти не спав.
— Ні.
— Ну поспи. Я бачила: у тебе одежа геть змокріла. Я розвішу на пічці сушитись.— Вона закінчила поратися.— Я зара’ йду. Фрукти збирати. Руже Шаронська, як хтось зайде — Том хворий, чуєш? Не пускай нікого. Чуєш? — Ружа Шаронська кивнула.— Ми вернемось опівдні. Виспися, Томе. Мабуть, ми зможемо ’відси виїхати вже ввечері.— Вона стрімко наблизилася.— Томе, ти збираєшся втекти?
— Ні, ма’.
— Ти певен? Ти не підеш?
— Ні, ма’. Я тут буду.
— Ну гаразд. Пам’ятай, Руже Шаронська.
Вона вийшла і щільно замкнула двері по собі. Том лежав непорушно, а потім хвиля сну перенесла його на межу несвідомого, повільно опустила, гойдаючи, і знову піднесла вгору.
— Ти... Томе!
— Що? Ну!
Він почав прокидатися. Поглянув на Ружу Шаронську. Очі в неї палахкотіли від обурення.
— Що тобі?
— Ти вбив людину!
— Ну так. Не тре’ так голосно! Ти що — хочеш, аби всі позбігались?
— Та до чого тут це? — закричала вона.— Та леді казала мені. Казала, до чого гріхи призводять. Вона казала мені. А які умови в мене були, аби немовлятко гарним вродилося? Конні пішов, і я не харчувалась як слід. У мене молока не було.— Її голос став істерично-високим.— А тепер ти вбив людину. Хіба дитя народиться гарним, здоровим? Я знаю... воно буде потворою... виродком! Я ніколи не танцювала.
Том підвівся.
— Ш-ш! — сказав він.— Ще сюди людей накличеш.
— Мене не обходить. У мене буде потвора! Я ніколи не танцювала обіймаючись.
Він наблизився до неї.
— Заспокойся.
— Облиш мене. Це не перший, кого ти вбив, ні.— Її обличчя судомилося від істерії. Слова звучали нечітко.— Бачити тебе не хочу.
Вона накрилася ковдрою з головою. Том чув, як вона судомно здушувала в собі ридання. Він закусив нижню губу і втупився в долівку. А потім підійшов до матраца, де вкладався батько. Під краєм матраца була захована гвинтівка — вінчестер 38-го калібру, довгий і важкий. Том узяв її і натиснув на важіль, щоб побачити, чи є патрони у магазині. Перевірив курок, перевів на півоберта і поставив на місце. А потім повернувся до своєї постелі. Поклав рушницю на долівку поряд, прикладом на матрац. Ружа Шаронська досі схлипувала. Том знову ліг і вкрився, затуляючи ковдрою розбиту щоку, і зробив невеличкий тунель, щоб дихати. Він зітхнув:
— Ісусе, Ісусе!
Біля хатинки зупинилося кілька машин, почулися голоси.
— Скільки чоловіків?
— Усього нас троє. Скі’ки платите?
— Їдьте до будинку номер двадцять п’ять. Номер акурат на дверях.
— О’кей, містере. Так скі’ки платите?
— Два з половиною центи.
— Чорт забирай — та за сті’ки ж не пообідати!
— Отака платня. Двісті чоловік з півдня їдуть — і такій платні раді будуть.
— Та побійтеся Бога, містере!
— А тепер ідіть. Або згода, або забирайтеся. Нема в мене часу на сперечання.
— Але...
— Дивіться. Я не призначаю цін. Я просто реєструю вас. Хочете — погоджуйтеся. Ні — повертайтеся туди, звідки приїхали.
— Двадцять п’ятий, кажете?
— Так, двадцять п’ятий.
ом спав на матраці. Його розбудив приглушений звук у кімнаті. Рука ковзнула до гвинтівки й намацала затвор. Він відсунув ковдру з лиця. Перед Томовим матрацом стояла Ружа Шаронська.
— Що ти хочеш? — спитав Том.
— Спи,— сказала вона.— Лежи, відсипайся. Я двері стерегтиму. Сюди ніхто не ввійде.
Він мить вивчав її обличчя.
— О’кей,— сказав він і знову сховався з головою під ковдру.
же сутеніло, коли мати повернулася до хатинки. Стала на порозі, постукала і промовила: «Це я», щоб Том не злякався. Вона відчинила двері та зайшла, несучи мішок. Том прокинувся і сів на матраці. Рана на щоці підсохла, краї затягнулися так, що шкіра заблищала. Ліве око запливло, майже не розплющувалося.
— Хтось приходив, доки нас не було? — спитала мати.
— Ні,— відповів Том.— Нікого не було. То платню таки знизили.
— ’Відки ти зна’ш?
— Я чув, що біля будинку говорили.
Ружа Шаронська каламутним поглядом подивилася на матір. Том указав на сестру пальцем:
— Вона влаштувала істерику, ма’. Гадає, що всі біди просто на неї впадуть. Якщо я так її засмучую, то тре’ мені забиратися.
Мати подивилася на Ружу Шаронську:
— Що ти робиш?
Молодиця ображено відповіла:
— А як у мене буде здорова дитина, коли отаке-о?
— Цить! — сказала мати.— О, мовчи. Я знаю, як ти почува’шся, і знаю, що нічим не можеш собі зарадити, але просто тримай рот на замку.
Вона обернулася до Тома.
— Не звертай уваги, Томе. Це жахливо важко, і я сама пам’ятаю, як це. Усе мов лише тебе саму зачіпає, коли ти при надії, і хто що не скаже — ніби скривдить, і наче все проти тебе. Не звертай уваги. Вона не може себе опанувати. Це просто вона так почувається.
— Я не хочу завдавати їй болю.
— Цить! Просто мовчи.— Вона поставила свою торбу на нерозпалену пічку.— Це не так важко — нічо’ не робити,— провадила неня.— Я ж казала: ми ’відси поїдемо. Томе, наламай мені трохи рубанців. Ні... ти не можеш. У нас один ящик лишився. Розламай ’го. Я казала нашим, аби назбирали якихось цурпалків по дорозі. У нас буде кукурудзяна каша, я її трохи цукром посиплю.
Том підвівся та розламав останній ящик на тріски. Мати ретельно поворушила вогонь у пічці скраю, щоб полум’я горіло тільки під однією конфоркою. Вона наповнила казанок водою і поставила на вогонь. Казанок, поставлений просто на полум’я, засичав і засвистів, плюючись парою.
— Як сьо’дні збиралося? — спитав Том.
Мати занурила кухоль у лантух з кукурудзяним борошном.
— Не хочу про це говорити. Я сьо’дні подумала, як люди раніше зазвичай жартували. А так, як зара’,— не подобається мені таке, Томе. Нема в нас більше жартів. Коли й жартують, то гіркий це жарт, прикрий. Ось один казав: «Сьо’дні депресія скінчилася. Я бачив зайця, а за ним ніхто не гнався». А другий каже: «Не в тому річ. Тепер зайців не б’ють. Ловлять їх — подоять і відпускають. Тобі, певно, недійний трафився. Ось у чому біда». І не смішно зовсім — а було ж смішно, як дядько Джон індіянина на нашу віру навернув, додому привів, а той червоношкірий йому боби всі обчистив, а потім чкурнув — ще й віскі дядька Джона поцупив. Томе, приклади мокру ганчірку до лиця.