— Ні,— відповів Джоуд.— Кажу тобі: він тепер людей боїться. Навіть дивно, як ще до нас наблизився. Ще засвіта будемо в дядька Джона.
Вони йшли мовчки якийсь час, і спізнілі пугачі пролітали над мандрівцями до ґонт повіток, до своїх дупел у цистернах, де ховалися від денного світла. Небо на сході ще більше проясніло, і можна було розрізнити кущі бавовнику та посірілу землю.
— Щоб я сказився,— продовжив Джоуд,— якщо второпаю, як ото вони розмістилися в дядька Джона. У нього лиш одна кімнатка з кухонькою та повітка тісна. Певен, там зара’ натовп.
Проповідник мовив:
— Не пригадаю, аби в нього челядь була. Здається, він нежонатий, так? Не дуже його пам’ятаю.
— Сам-один як палець,— відповів Джоуд.— Навіжений сучий син, як М’юлі, тільки ще гірший. Скрізь його бачили: то в Шоуні надудлиться, то до вдови за двадцять миль приклеїться, то раптом у себе на ділянці робить з ліхтарем. Вар’ят. Гадали, довго не проживе. Самотні довго не живуть. Але дядько Джон старший, ніж татко. Щороку лютішає. Завзятий, ще гоноровіший, ніж дідо.
— Диви, світає,— сказав проповідник.— Як срібло. А що, у Джона ніколи родаків не було?
— Ну, були, але зара скажу вам, до чого це все призвело. Нам татко розповідав. У дядька Джона була молода дружина. Чотири місяці як побралися. Стала вона при надії. У неї в нутрощах щось заболіло, і просить вона Джона: «Сходив би ти по лікаря». Ну, а Джон ні за холодну воду не береться, одвіча: «Та в тебе просто черевина болить. Ти переїла. Прийми дозу знеболювального. Переїла, а тепер скаржишся. Просто черевина болить». А опівдні вона марити почала, і десь о четвертій уже на Божій дорозі.
— А що з нею було? — спитав Кейсі.— Отруїлася, з’їла щось не те?
— Ні, щось у неї всередині луснуло. Ап... апендик чи щось таке. Ну, а дядько Джон був узагалі-то добрий на вдачу і страшенно побивався. Вважав, що це його гріх. Довго ні з ким не розмовляв. Просто тиняється туди-сюди, нікого не бачить і все молиться. Два роки минуло, а він усе не стає таким, як раніш. Просто здурів. Самий клопіт од нього. От заведуться, скажімо, у нас, малих, глисти, а дядько Джон одразу лікаря тягне. Нарешті татко сказав, щоб перестав. Бо в малих завше глисти. А дядько Джон гадав, що сам винен, дружині життя вкоротив. Дивак. Повсякчас покутував — то дітям лахи занесе, то в когось на ґанку мішок з борошном залишить. Усе до нитки віддавав, що заробляв, але щасливим так і не став. А іноді самотою ночами блукав. Хоча він добрий фермер. Землю добре догляда.
— Нещасний старий,— сказав проповідник.— Нещасний старий одинак. А до церкви він часто ходив, як дружина померла?
— Ні, не ходив. Навіть не хотів бути там, де люди. Хотів бути сам. Та я ще не бачив дитинчати, яке не було б од нього в захваті. Бувало, вночі до нас прийде, а ми в ліжках жуйки знаходимо — і знаємо, що це дядько Джон був. Шанували, як Ісуса Христа Всемогутнього.
Проповідник прямував по дорозі мовчки, опустивши голову. Він нічого не відповів. І в промінні світання його чоло ніби сяяло, а руки, якими Кейсі розмахував, то потрапляли на світло, то зникали.
Том теж мовчав, начебто сказав надто інтимну річ і соромився того. Він пришвидшив ходу, і проповідник зробив так само. Спереду було видно дорогу в сірій сутіні. З грядок бавовнику на стежину, повільно звиваючись, виповзла змія. Том зупинився, придивляючись до неї.
— Такі на ховрашків полюють,— сказав він.— Хай повзе.
Вони обійшли змію й попрямували далі. На сході небо трохи пояскравіло, і майже одразу над землею розлилося самотнє світання. Кущі бавовнику зазеленіли, і земля стала сіро-брунатною. Чоловічі лиця втратили свій сіруватий відтінок. Джоудове обличчя темніло на сонці.
— Гарна пора,— стиха промовив Джоуд.— Коли я хлопчаком був, то вставав о цій порі й сам блукав. Що це там попереду?
На дорозі зібралося товариство псів на честь суки. П’ятеро самців — мішані породи, суміші з вівчаркою, з колі та з іншими, чию породу годі визначити через свободу звичаїв,— залицялися. Кожен пес шанобливо наближався, принюхувався, а потім на негнучких лапах прямував до кущів бавовнику, зрошував їх і знову статечно повертався. Джоуд і проповідник зупинилися подивитися на них, і Джоуд раптом весело розсміявся.
— Боже мій! — промовив він.— Боже мій!
Тепер усі собаки скупчилися, шерсть у них на загривках наїжачилась, і кожен пес заціпенів та гарчав, вичікуючи, коли хтось почне гризтися. Аж ось один пес заліз на суку, і, коли це сталось, усі розступилися та з цікавістю спостерігали, висолопивши язики, з яких крапала слина. Чоловіки пішли далі.
— Боже мій! — сказав Джоуд.— По-моєму, той переможець — наш Вогник. А я гадав, він уже здох. До мене, Вогнику! — він знову зареготав.— Так, чорт забирай, я б теж у таку хвилю не почув. Пригадав випадок один з Віллі Філі, коли той ще молодиком був. Віллі сором’язливий був, страшенно сором’язливий. Ну, одного разу сказали йому гонити телицю до бика у Ґрейвзів. Там нікого не було, крім Ілсі, а Ілсі соромлива не була. А Віллі так зашарівся, що й говорити не міг. Ілсі каже: «Знаю, нащо ти прийшов, бик там, у сараї». Ну, відвели вони туди телицю, самі сіли на паркан, дивляться. Вілла така кортячка взяла, що всидіти не може. А Ілсі дивиться й питає — наче сама не зна: «Що таке, Віллі?» А той аж крутиться. І відповідає: «Боже мій, Господи, якби ж то мені отак!» А Ілсі каже: «Чом би й ні, Віллі? Це ж твоя теличка».
Проповідник неголосно засміявся.
— Знаєш,— сказав він,— а це добре, що я більше не проповідник. Ніхто не міг при мені такі казочки розповідати, а якби й розповідали, я б не міг сміятися. Та й лаятися не мав би права. А зараз лаюсь як хочу, коли хочу, а це добре — лаятися по-чорному, коли хочеться.
На сході спалахнуло сяйво, а на землі різко защебетали пташки.
— Гляньте! — сказав Джоуд.— Отам, прямо попереду. Це ж дядька Джона бак. Не бачу, чи там вітряк, але ось цистерна. Бачите цяточку? — Він прискорив ходу.— Цікаво, чи всі вдома?
Над пагорбом було видно цистерну. Джоуд, поспішаючи, здіймав куряву до пояса.
— Цікаво, чи є там мама?
Тепер вони побачили всю цистерну, і хатинку — схожу на маленький квадратний ящичок, нефарбований, облуплений, і повітку з обвислим дашком, яка притулилася до хатки. З бляшаної труби курився димок. Надворі було звалено сміття, купу меблів, лопаті та мотор вітряка, ліжка, стільці, столи.
— Боже праведний, та вони виїжджають! — сказав Джоуд.
Надворі стояла вантажівка з високими бортами, але якась дивна: перед як у легковика, але зі зрізаним верхом, і подоба кузова, як у вантажівки. Коли чоловіки наблизилися, то почули грюкіт, а коли сонячний обідок сліпучо спалахнув на обрії та впав на вантажівку, подорожні помітили чоловіка, чий блискучий молоток мірно змахував угору-вниз. На віконцях будинку сяйнуло сонце. Обшарпані стіни посвітлішали. Дві руді курки палахкотіли у світанковому промінні.
— Цить,— промовив Том.— Підкрадімося стиха.
І він рушив так швидко, що курява здійнялася йому по пояс. Том наблизився до межі бавовняного поля. Тепер вони були у дворі, де зблискувала збита тверда земля і лише подекуди пробивалися травинки. Джоуд уповільнив кроки, наче боявся йти далі. Проповідник, дивлячись на нього, так само вповільнив ходу. Том боязко вирушив назустріч вантажівці. Це був шестициліндровий легковий «гудзон», верх у нього розкраяли надвоє зубилом. У коробі стояв старий Том Джоуд і прибивав плашки по боках. Його сивобороде обличчя нахилилося над роботою, а за рота стирчали цвяхи. Старий наставив цвях і з грюкотом забив його молотком у дошку. З хати почулося, як на плиту впустили кришку, і долинув дитячий плач. Джоуд підповз до машини й притулився до неї. Його батько дивився і не бачив сина. Потім наставив ще один цвях і забив його в дошку. Зграя голубів випурхнула з цистерни, облетіла навкруги хати й знову поважно всілася на край, аби оглядати двір; голуби були сиві, білі й сизі з райдужними крильцями.
Джоуд узявся за нижню планку борта. Він дивився на старого посивілого чоловіка на вантажівці. Облизав язиком товсті губи і стиха промовив: