За вікном чоловік ішов краєм шосе, перетнув його і наблизився до вантажівки. Він повільно йшов до машини, торкнувся блискучого крила й подивився на записку, приліплену на лобовому склі: «Пасажирів брати заборонено». Якусь мить він хотів був іти далі своєю дорогою, та натомість сів на підніжку вантажівки з того боку, який було не видно з ресторану. Мандрівникові було не більш ніж тридцять. Очі мав темно-карі, а на білках — ледь помітний брунатний пігмент. Вилиці високі й широкі, сильні та глибокі зморшки прорізали щоки біля рота. Верхня губа була довга, а оскільки зуби стирчали і губи не могли їх затулити, чоловік тримав вуста зімкнутими. Його руки були шорсткі, з широкими пальцями, а нігті — товсті й ребристі, як мушлі. Між великим і вказівним пальцями й на м’ясистій частині долонь виблискували мозолі.
Одяг у чоловіка був новий — дешевий і новий. Сірий кашкет перехожого був аж настільки новенький, що козирок ще зберігав жорсткість, ґудзик не відірвався і весь кашкет не втратив форми й не роздувся, як це буває, коли він виконує різноманітну службу: стає і торбиною, і рушником, і носовичком. Костюм у чоловіка був з дешевої, сірої, грубої тканини й настільки новий, що на брюках лишилися стрілки. Синя шамбреєва сорочка була накрохмалена й рівна. Пальто завелике, а штани закороткі, бо він був високий. Плечі обвисали, рукавам не вистачало довжини, і пальто теліпалося спереду. Чоловік був узутий у пару нових рудуватих черевиків, які звуть «армія в минулому», підбитих цвяхами і з чимось схожим на підківки, щоб не збивати обцасів. Цей чоловік сів на підніжку вантажівки, зняв картуза і витер обличчя. Потім він надів кашкет і, потягнувши його, почав нищити козирок. Ноги привернули його увагу. Чоловік нахилився, послабив шнурки й лишив їх незав’язаними. Над головою в нього забурмотів дизель-двигун, часто пускаючи з труби кільця блакитного диму.
Музика в ресторані змовкла, і чоловічий голос заговорив з гучномовця, але офіціантка не вимкнула радіо, бо не знала, що стихла музика. Її пальці намацали ґулю під вухом. Вона намагалася розгледіти її в люстерку позаду барної стійки, але щоб водій вантажівки не знав, і тому офіціантка вдала, що чепурить волосся. Водій вантажівки сказав:
— У Шоуні влаштували великі танці. Я чув, ко’ось убили чи ще там шось. Вам шось чуть?
— Ні,— відповіла офіціантка й обережно помацала ґулю під вухом.
Чоловік на вулиці підвівся й зазирнув через капот вантажівки, на мить подивився на ресторан. Потім знову сів на підніжку, дістав торбинку з тютюном і папір з бічної кишені. Він скручував цигарку поволі, майстерно, як знавець, розгладив її. Нарешті він закурив і скинув запалений сірник у куряву під ноги. Сонце забирало тінь вантажівки, бо наставав полудень.
У ресторані водій вантажівки заплатив за рахунком і поклав дві монетки — п’ятаки — в ігровий автомат. Обертові циліндри не дали нічого.
— Ці штуки такі, що нічо’ не виграти,— сказав він офіціантці. Але вона відповіла:
— Один зірвав джекпот дві години тому. Три долари вісімдесят. А коли ти вернешся?
Він притримав прочинені двері.
— Тиждень, а то й десять днів,— сказав він.— Треба мчати в Тулсу, і я точно не вернуся так скоро, як хотів би.
— Не пускай мух,— сказала вона сердито.— Або йди, або зачини двері.
— Бувай,— сказав він і вийшов з ресторану. Грюкнули двері за спиною. Він стояв на сонці, зриваючи обгортку з жуйки,— кремезний чоловік, широкий у плечах, з товстим черевом. Обличчя мав червоне, очі блакитні й вузькі від необхідності завжди мружитися на яскравому світлі. Він носив армійські штани й високі зашнуровані черевики. Кинувши жуйку в рот, він крикнув до ресторану:
— Ну, не вдавай, що не хочеш мене чути.
Офіціантка відвернулася до дзеркала на задній стіні. Пробурчала щось у відповідь. Водій вантажівки жував жуйку повільно, ворушачи і щелепами, й губами. Він згорнув гумку під язиком, коли попрямував до великої червоної вантажівки.
Пасажир підвівся й поглянув на шофера крізь вікно:
— Може, підвезете мене, містере?
Водій за мить швидко кліпнув на ресторан.
— Ви що, не бачили? Написано ж: ніяких пасажирів?
— Та бачив. Але іноді дехто може бути гарним хлопцем, навіть якщо багатий покидьок примушує їздити з такою наклейкою.
Шофер повільно поліз у машину, міркуючи над цією відповіддю. Якщо він зараз відмовиться, то не тільки не буде гарним хлопцем, але й визнає, що їздить з такою наклейкою, бо його змушують. Якщо він підбере того, хто голосує, то, авжеж, буде гарним хлопцем, який, до того ж, не дозволяє командувати собою різним багатим покидькам. Він знав, що в пастці, але не бачив жодного виходу. І хотів бути гарним хлопцем. Водій знову глипнув на бар.
— Стань на підніжку, поки доїдемо до повороту,— сказав він.
Пасажир зник з очей і вхопився за дверну ручку. Мотор за мить заревів, шестерні заклацали, і велика вантажівка рушила, перша передача, друга, третя,— а потім велика вантажівка заревла й набрала четверту передачу. Чоловік на підніжці бачив шосе розмитим, у запаморочливо нестримному русі. Проїхали милю до першого повороту дороги, і вантажівка сповільнилася. Пасажир відчинив дверцята й прослизнув на сидіння. Водій подивився на нього, примруживши очі, й почав жувати гумку, ніби його думки та враження спочатку сортувалися щелепами, перш ніж прийти в мозок. Його погляд затримався спочатку на новому кашкеті, потім ковзнув по новій одежі та новому взутті. Пасажир умостився на затишному сидінні, зняв кашкет і протер спітнілі чоло й підборіддя.
— Дякую, друже,— сказав він.— Мої шкарбани зовсім зійшли на ніщо.
— Нові черевики,— зауважив водій. Його голос звучав запобігливо, очі звузилися.— Не тре’ було взуватись у нове — така жарінь.
Пасажир подивився на свої запорошені жовті черевики.
— Не було іншого взуття,— відповів він.— Доводиться носити таке.
Водій уважно зиркнув на дорогу й пришвидшив їзду.
— Далеко тобі?
— Та звісно! Я б пішки йшов, якби мої шкарбани на ніщо не зійшли.
Питання водій ставив обережно, ретельно, ніби допит вів. Наче ставив на пасажира тенета цими питаннями.
— Шука’ш роботу? — спитав він.
— Ні, мій старий тут отримав землю, сорок акрів. Він скіпщик, але ми тут уже давно.
Водій багатозначно подивився на поля, де кукурудза повалилась і припала пилом. З-під шару куряви ледь проглядали камінці. Водій сказав ніби сам собі:
— Сорок акрів, скіпщик — і досі сидить тут, і все йому нічо’, і трактори теж?
— Та мене, авжеж, тут давно не було,— відповів пасажир.
— Довгенько, значить,— озвався шофер. Бджола залетіла в кабіну і з дзижчанням стала битись об вітрове скло. Водій простягнув руку й обережно відігнав бджолу в потік повітря з вікна, що її підхопив.
— Скіпщикам зара’ гаплик,— сказав він.— Один трактор бере й випихає десять сімей. Ці трактори — чортівня. Розорюють усе й виганяють людей. Як це твій старий утримався?
Його язик і щелепи знову зайнялися гумкою, водій закинув її та почав пережовувати. Щоразу як він розтуляв рота, було видно його язик з піднебінням, що ганяв гумку з місця на місце.
— Ну, я останнім часом не чув. Ніколи ні сам не писав додому, ні мій старий — мені.— Він швидко додав: — Але писати ми обидва можемо, якщо захочемо.
— Роботу мав десь?
Знову таємне розслідування недбалим тоном. Водій зирнув над полями на тремтливе від спеки повітря і, засунувши гумку за щоку, щоб не заважала, сплюнув у вікно.
— Авжеж,— відповів пасажир.
— Так і думав. Я бачив твої руки. Тримав мотику, чи сокиру, чи молот. По руках видко. Я такі речі завжди помічаю. Не можу не похвалитися.
Пасажир подивився на нього. Шини вантажівки шурхотіли на дорозі.
— Кортить дізнатися щось ще? Я скажу. Не треба й голову сушити.
— Та облиш, не сердься. Я не винюхую.
— Я розповім тобі все, що хоч’. Мені приховувати нічого.
— Та облиш, не сердься. Мені просто подобається помічати дивні речі. Аби час згаяти.
— Я розповім тобі все, що хоч’. Звать мене Джоуд, Том Джоуд. А старий теж Том Джоуд.— Очі його похмуро дивилися на водія.