Вона швидко оглянула кухню.
— Відро,— сказала вона.— Усе потрібне, з чого їсти: тарілки, чашки, ложки, ножі, виделки. Склади все в ящик і винеси. Велику пательню, рондель, чайник, кавник. Коли м’ясо вихолоне, візьми ґратки в духовці. Вони добрі для багаття. Я хтіла б узяти балію, але, думаю, не поміститься. Пратиму у відрі. Не тре’ брати дрібниць. Можна зготувати маленькі страви у великому казані, але не можна зготувати великі у маленькому гладущику. Візьми дечки для паляниць. Дечки одна в одну вкладаються.— Вона оглянула кухню.— Ти просто, Томе, захопи все це. А я інше візьму: слоїк з перцем, сіль, мускатний горіх на тертушці. Я візьму все це добро, але згодом.
Вона підхопила ліхтар і пішла до спальні: босі ноги ступали на долівку втомлено, але нечутно.
— Либонь, вона зморилася,— сказав проповідник.
— Жінки завше зморюються,— відповів Том.— Такі вже жінки, порода їхня така.
— Так, але вона справді зморена. Наче занедужала від утоми.
Мати щойно переступила поріг і почула ці слова. Її розслаблене обличчя напружилося, зморшки зникли, на лиці окреслилися тугі м’язи. Очі гостро спалахнули, а плечі випросталися. Вона оглянула голі стіни. Нічого не лишилось, окрім сміття. Матраців на підлозі вже не було. Письмові столи продали. На долівці валялися поламаний гребінь, пуделко від тальку і дещиця пилу. Мати поставила ліхтар на підлогу. Просунула руку за один з ящиків, які правили за стільці, й вийняла звідти картонну коробку — стару, брудну, розсохлу по кутах. Сіла і відкрила її. Там лежали листи, газетні вирізки, фотографії, пара сережок, золотий перстень, сплетений з волосся ланцюжок для годинника з золотим кантом. Вона злегка доторкнулася до листів і розгладила пальцями вирізку з газети, де було надруковано про судовий процес над Томом і вирок. Довго вона тримала коробку, дивилася понад нею, а пальці перебирали листи й знову їх складали. Вона прикусила нижню губу, міркуючи, згадуючи. І нарешті зважилася. Вибрала перстень, годинник, сережки, порилася на дні й витягла звідти золоті зашпінки. Вийняла листа з конверта і поклала дрібнички туди. Потім ніжно й лагідно згорнула конверт і акуратно розгладила його пальцями. Вуста в неї трохи розтулилися. Потім вона встала, взяла ліхтар і повернулася на кухню. Підняла конфорку на плиті та обережно поклала коробку на вугілля. Картон швидко зажеврів од жару. Полум’я лизнуло коробку. Неня зняла руку з конфорки, і мигцем вогонь загудів та поглинув коробку.
а темному подвір’ї, працюючи при світлі ліхтаря, батько й Ел навантажували машину. Інструменти поклали на саме дно, але так, щоб можна було дістати, якщо зламається. Поряд склали коробки з одягом, кухонне начиння в мішку, коробку з посудом і столовими приборами. Ззаду прив’язали велике відро. Вони намагалися покласти все на дно якомога рівніше, а проміжки між речами заповнили згорнутими ковдрами. Потім згори поклали рівно матраци. А наостанок увесь вантаж затягли брезентом, і Ел зробив отвори по боках, просунувши крізь них мотузки, і прив’язав до бокових дощок.
— Тепер, як задощить,— сказав він,— прикрутимо до вищої планки, і хай лізуть усередину. Там не змокріємо. Там сухо.
І батько поплескав у долоні:
— Оце файна мисль.
— Це ще не все,— озвавсь Ел.— При нагоді знайду деревину, зроблю її підпорою і напну брезент. І буде навіс ще й від сонця.
І батько погодився:
— Теж гарно придумав. А чом ти раніше так не зробив?
— Часу не було,— відповів Ел.
— Часу не було? Ну, ти, Еле, гасав по окрузі, як койот. Бозна-де два тижні пропадав.
— Та завше стільки справ під зав’язку, коли з дому їдеш,— відповів Ел. І тут з нього пиха трохи злетіла.— Тату,— запитав він.— Ви раді, що їдете, тату?
— Що? Ну... аякже. Так. Нам тут тяжко велося. А там буде краще, роботи досхочу, усе до клаптика гарнюще, і зелень скрізь, а хатки маленькі й білесенькі, й помаранчі ростуть.
— Там що, помаранчі всюди ростуть?
— Ну, всюди не всюди, але багато де.
У небі зайнялося сіре світання. Усю роботу виконали — свинину запхали до барилець, кошика з курми лишилося поставити нагору, та й по всьому. Мати відчинила духовку і дістала підсмажені кістки, хрусткі, де ще було багато рум’яного м’яса. Руті у напівдрімоті сповзла з ящика вниз і знову заснула. Але старші стояли біля дверей і, щулячись, гризли смачні свинячі кістки.
— Гадаю, нам пора будити бабцю й діда,— сказав Том.— Уже скоро день.
— Та не тре’,— сказала мати,— давайте в останню хвилину вже збудимо. Їм сон потрібен. Руті з Вінфілдом теж геть не виспалися.
— Та вони можуть спати досхочу по дорозі,— сказав батько.— Тут у машині дуже затишно і зручно.
Раптом пси підвелися з пилу й дослухались. А потім з відчайдушним гавкотом зникли в темряві.
— Якого дідька? — схопився батько.
За мить вони почули голос, що гамував собак, і ті перестали так люто гавкати. Потім почулися кроки, і хтось наблизився. Це був М’юлі Ґрейвз у низько насунутому капелюсі.
Він боязко наблизився.
— Ранок добрий, сусіди,— сказав М’юлі.
— А, це М’юлі.— Батько помахав свинячою кісткою, яку тримав у руці.— Іди сюди, тут для тебе є кусень свинини, М’юлі.
— Ну, ні,— відповів М’юлі.— Я не голодний, зовсім.
— Та заходь, М’юлі, заходь. Заходь!
І батько ступив до хати і виніс звідти барбекю зі свинячих реберець.
— Я не об’їдати вас прийшов,— відповів М’юлі.— Ішов повз, про вас згадав, і подумав, як вам ведеться, і зайшов попрощатися.
— Уже скоро поїдемо,— сказав батько.— Ти б нас не застав, якби за годину прийшов. Бач — усе склали?
— Усе склали.— М’юлі задивився на заповнену вантажівку.— Іноді й мені теж хочеться поїхати, своїх розшукати.
Мати спитала:
— А ти вістку якусь од них мав з Каліфорнії?
— Ні,— відповів М’юлі.— Не було вісток! Та я навіть на пошту не зазирав. Тре’ якось зайти.
— Еле, спустися,— сказав батько,— розбуди бабцю з дідом. Скажи їм, хай поїдять з нами. Ми скоро вирушаємо.— І додав, як Ел побрів до повітки: — М’юлі, мо’, влізеш до нас? Постараємося посунутись, аби тобі дати місце.
М’юлі відгриз м’ясо з реберця і став розжовувати шматок.
— Іноді гадаю, міг би. Але знаю, що не поїду,— відповів він.— Чудово знаю: за хвильку втечу й блукатиму, як проклята цвинтарна примара.
— Дограєшся до того, М’юлі,— промовив Ной,— що помреш десь у полі.
— Знаю. Думав над цим. Буває гризько самому, а іноді буває пристойно, а іноді здається добре. Яка різниця. От як моїх кревняків здибаєте — я для того й прийшов,— як моїх друзів там у Каліфорнії спіткаєте — перекажіть їм, що зі мною все гаразд. Скажіть їм, що мені тут нівроку ведеться. Не дайте їм знати, як справді живу. Скажіть їм, що приїду, тільки грошей зароблю.
— Правда приїдеш? — спитала мати.
— Ні,— стиха промовив М’юлі.— Ні, не поїду. Нікуди не дінуся. Тепер мені тут лишатися. Раніш міг би. А тепер ні. Багато міркував, багато що збагнув. Ніколи не поїду.
Вранішня зоря зблиснула яскравіше. Від цього світло ліхтаря трохи поблідло. Ел повернувся, ведучи діда, який кульгав.
— Він і не гадав спати,— сказав Ел.— Сидів на задньому дворі. Щось із ним не те.
Дідові очі згасли, і колишня злість у них щезла безслідно.
— Ніц зі мною такого,— сказав він.— Просто не поїду.
— Не поїдете? — перепитав батько.— Як це — ви не поїдете? Чого? Ми всі вже зібралися, поскладалися. Нам пора їхати. Тут не можна лишатися.
— А я й не кажу, аби ви лишалися,— сказав дідо.— Їдьте. А я... я лишаюся. Над цим мало не всю ніч міркував. Це моє кревне. Усю вічність тут прожив. Та хай їм грець, отим винограду та помаранчам, хай їх там навіть досхочу, хай навіть у ліжко падають. Нікуди я не поїду. Хай цей дім негодящий, але це мій дім. Ні, ви всі їдьте. А я просто лишуся тут, де вічність прожив.
Усі з’юрмилися довкола нього. Батько мовив:
— Не можете ви, діду. Тут невдовзі всю землю розтракторять. А хто вам готуватиме? Як ви житимете? Не можна вам тут лишатися. За вас тут ніхто не піклуватиметься, ви з голоду помрете.